АТО У ТВОРЧОСТІ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ
Алла Поліщук
УЖЕ НЕ ВИКЛИКАЄ СУМНІВУ ФАКТ, ЩО ЗБРОЙНИЙ КОНФЛІКТ НА СХОДІ УКРАЇНИ ТІСНО ПОВ’ЯЗАНИЙ, У ПЕРШУ ЧЕРГУ, З ПИТАННЯМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ТА САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ. ДИСКУСІЇ ПРО СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ, ЯКА МОГЛА Б ОБ’ЄДНАТИ СУЧАСНЕ СУСПІЛЬСТВО, ТОЧАТЬСЯ З ЧАСУ ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ЯК ВЛУЧНО ВИСЛОВЛЮЄТЬСЯ О. ІВАШИНА, «НАЦІЇ ФОРМУЮТЬ СЕБЕ ЧЕРЕЗ ОБРАЗИ», І В ПОШУКАХ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ НАЙПЕРШЕ ЗВЕРНУЛИСЯ ДО ІСТОРИЧНОГО МИНУЛОГО. ГЕРОЇЧНІ КОЗАЦЬКІ ОБРАЗИ ПІСЛЯ МАЙДАНУ ЗАПОЛОНИЛИ СЬОГОДЕННЯ: ВІД ЗАЧІСОК І ТАТУЮВАНЬ ДО ВЕЛЕТЕНСЬКИХ МУРАЛІВ, АДЖЕ САМЕ ДО ДЖЕРЕЛ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ЗВЕРТАЮТЬСЯ І МИСТЦІ, ПРИ ПОТРЕБІ СТВОРИТИ ОБРАЗ ГЕРОЯ СУЧАСНОГО. ПЕРЕДУМОВ ДЛЯ ЦЬОГО БАГАТО, І ГОЛОВНА – У ПЕРЕРВАНОСТІ, «ПУНКТИРНОСТІ» НАШОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ. ТОЖ ДЛЯ СТВОРЕННЯ УЗАГАЛЬНЕНОГО ОБРАЗУ ЗАХИСНИКА УКРАЇНИ НАЙЧАСТІШЕ ЗВЕРТАЮТЬСЯ ДО КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ.
|
Уже два роки триває неоголошена, проте реальна війна, яка прямо чи опосередковано торкнулась більшості громадян. Під впливом такого травматичного досвіду відбувається процес швидкої трансформації суспільної свідомості, і часом ці процеси відображаються в мистецтві, навіть коли тема твору прямо не пов’язана з війною. Війна вплинула на нас значно більше, ніж ми усвідомлюємо, і візуальне мистецтво демонструє це повною мірою. Разом з тим, ізольованість конфлікту дозволяє більшості громадян жити звичним життям, відгородившись від усього, пов’язаного з війною, і це також відображається в мистецтві.
Під впливом травматичного досвіду свідомість здатна на швидкі трансформації, і це добре видно на метаморфозах, які відбуваються в нашому суспільстві протягом останніх двох років. Війна стала частиною буття; вона вже забрала тисячі життів і ще більше скалічила фізично чи морально, сотні тисяч людей втратили дім і змушені тепер пристосовуватись до нових обставин. Інформаційний простір заповнений тривожними новинами і створює стійке тло напруги. На поверхні опинилися всі суперечливі питання, які досі замовчувались чи ігнорувались, і лише тепер з’являється усвідомлення, що озвучування цих питань, їх обговорення – єдиний шлях для подолання кризи. Кроками в цьому напрямку стала спільна виставка в Кельні українських та російських художників, присвячена війні в Україні, та дискусія «Перспективи Донбасу. Можливості мирного існування в регіоні», організована українськими письменниками, дослідниками та журналістами. Обидві події підтвердили неготовність двох сторін до конструктивного діалогу і водночас ствердили його потрібність. Для подолання кризи слід починати з артикуляції проблем, і саме на цьому зосереджується більшість мистців.
Найчастіше в мистецьких проектах постає тема дому. В першу чергу, йдеться про мистців, які походять з Криму чи Сходу України і тепер змушені пройти болісну фазу сприйняття власного дому як ворожої території. Дім сприймається як константа: місце, де почуваєшся в безпеці, те, що належить тобі; це стала незмінна величина, тож його втрата стає жорстким стресовим досвідом, який гранично змінює свідомість, і такі рефлексії у різних формах простежуються у творах багатьох художників.
Один з таких проектів – «Блокада спогадів» Катерини Єрмолаєвої – є особистими переживаннями художниці. У межах однієї кімнати вона відтворила спогади про місця свого дитинства, які опинились на окупованій території й частково або повністю зруйновані. Фізична втрата рідних місць посилює значимість того, що залишилось тільки в пам’яті, й призводить до фетишизації речей та гіперзначущості спогадів як таких. Чорно-сіро-білі кольори та пустоти у фоторамках підкреслюють неможливість зберегти, зрештою, і самі спогади.
«Відкрита група» у відеоінсталяції «Задвірки» робить спробу показати глобальну трагедію переселенців через локальні історії реальних людей: теперішньої переселенки зі Сходу України та літньої польської пані, яка втратила дім під час Другої світової війни. Тим самим мистці не лише проводять паралелі між двома війнами, в які була втягнута наша країна, а й узагальнюють, уніфікують проблему, з якою стикаються пересічні люди, стаючи випадковими безвинними жертвами війн незалежно від часу чи місця, де ці війни відбуваються.
Проект Романа Михайлова «Радиф. Остання дитина» присвячений історії фізичного знищення громади кримських татар, які випадково уникли депортації, бо селище було розташоване в глибині півострова, тож їх втопили в морі. Через цю трагедію художник звертається до ширшого кола проблем, ніж примусове переселення чи міграція, йдеться не лише про спробу нагадати про невинних жертв історичних обставин. Він наочно демонструє, наскільки тендітним є людське життя, і впевненість у завтрашньому дні – не більше, ніж ілюзія.
Ідеям соціальних упереджень присвячені дві роботи Миколи Рідного, об’єднані в один проект, – «Звичайні місця 2014–2015» і «Під підозрою». У «Звичайних місцях» на відеозображення мирних вулиць і площ Харкова накладена звукова доріжка протистоянь на Майдані, і хоча відео знімалось не синхронно з подіями, можна уявити, що центральна площа Харкова виглядала саме тихою і мирною, в той час як у Києві гинули люди. Власне, зараз відбувається те саме – більшість населення лише з новин дізнається суху статистику, скільки загинуло, а скільки поранено людей, постріли теж звучать для більшості лише з екранів. Бойові дії, війна часом здаються фантомними і далекими. «Під підозрою» – це 20 кадрів з буденного життя міста, на яких зафіксовані вокзали, підземки, метро – громадські місця, які найчастіше обирають для терактів. За минулий рік у Харкові було 10 вибухів, тож певний час спостерігалась підвищена нервовість та напруга в громаді, і саме цю істеричність Микола Рідний зображує на своїх фото, випадковим чином позначаючи людей чи об’єкти, які, ймовірно, не становлять загрози, однак здатні викликати підозру за певних обставин. Це ще одна демонстрація такої серйозної проблеми, як залежність настроїв суспільства від інформаційного поля.
До цієї ж проблеми звертається і Сергій Петлюк у «Зоні прямого впливу», де на чотирьох велетенських екранах люди проголошують суперечливі суспільні стереотипи. Потрапивши під цей «прямий вплив», гостріше відчуваєш, наскільки ворожим стало інформаційне середовище за останні два роки і як воно здатне впливати на свідомість. Безпідставне твердження, багаторазово повторене різними людьми, набуває значення істинного. Зазвичай, ми мало замислюємось над цією особливістю людського сприйняття, а втім, її використовують і маркетологи, і політики.
Тему переродження досліджує Дана Косміна в 3D моделі «Народження лихого»: на 24 кадрах подається трансформація будинку, яка сприймається як руйнація, а 24 – це атомний номер хрому, однієї з основних складових металургійної промисловості, наслідком впливу якого є непомітна та невідворотна руйнація.
Переосмислення знайомого простору як нового й ворожого робить група «Суповой набор» в проекті «Чорний олімп». Основою для проекту слугували матеріали, які автори зібрали у грудні 2013 року з териконів у Луганській області, а невдовзі після презентації проекту вони були змушені покинути Луганськ через початок бойових дій. Тож «Чорний олімп» – пошук нового змісту в старих речах, які тепер набули ширшого значення. Це спроба адаптації та узгодження своїх попередніх проектів, робіт з новими реаліями в нових умовах – те, з чим вимушено зіткнулись тисячі українців.
Дослідженню травматичних наслідків війни присвячена значна частина творчості Алевтини Кахідзе. Одна з останніх розвідок – «Зимова війна», внаслідок якої Фінляндія втратила частину своєї території. Художниця намагається осмислити, узагальнити людський досвід втрати дому як драми ідентичності, й у своїй подорожі зосереджується на долі 450 000 фінів, які стали тоді вимушеними переселенцями. Вона подорожує відчуженими землями у спробі знайти сліди фінської культури й нащадків тих, хто залишився на окупованій території і не знаходить, проте знаходить фінів – нащадків переселенців, які мандрують відчуженими землями у пошуках ідентичності своїх предків, для яких втрата дому стала драмою, яка відгукується в поколіннях.
Проект, який втілився в перформанс «Дзвінки з кладовища» базується на телефонних розмовах Алевтини Кахідзе з її мамою, яка залишається у зоні АТО, а назва – життєва іронія, бо саме на кладовищі найкращий стільниковий зв’язок. Головна мета проекту – фіксація подій, розмов і вражень людей, які перебувають по той бік миру. А також зв’язок між двома різними світами. На теперішній час проект триває у вигляді щоденника, уривки з якого художниця публікує на сторінках однієї із соцмереж.
Інформаційний простір, який формує сьогодення українців, перенасичений тривогами й страхами, таку кількість негативної інформації сприймати важко, і часом хочеться обмежити доступ цієї інформації у свій особистий простір. Це бажання уникнення – ще одна поширена тенденція. Відверто, без спроби маскування, до такого ескапізму вдається Богдан Волинський у своєму «Мирному небі», яке має символізувати перезавантаження як спосіб очищення та відновлення системи, якого бракує в умовах тривалої емоційної напруги.
Проект Дар’ї Кольцової «Архів випадкового глядача» присвячений часто замовчуваній проблемі психологічної реабілітації поранених та демобілізованих бійців АТО, а також їхніх родичів. Працювати з такими гострими темами не просто, важливо не переплутати мету дослідження з об’єктом, проте часом це дає змогу виявити нові аспекти проблеми.
Інші два проекти Дар’ї Кольцової – «Теорія захисту» та «Пасивна участь, або Рух у часі, відсутність руху у просторі» – об’єднані в один і також присвячені гострій соціальній проблемі – потребі відчуття безпеки, якої наразі бракує багатьом українцям. У призмі пошуків національної ідентичності віра в народні традиції надзвичайно потужна, а Карпати набули ледь не сакрального значення. Проект підкреслює архаїчність свідомості, потребу у вірі і готовність вірити у будь-що. Друга частина проекту нагадує про відповідальність за невчинену дію, що відмова від дії – теж є дією, вибором, який впливає на майбутнє, а можливість невтручання – лише ілюзія.
Тарас Полатайко наголошує, що для свого проекту «Війна. 11 портретів» не редагував і не обирав навмисне героїв – сфотографував 11 випадкових поранених бійців у госпіталі й записав розмови з ними. Дуже великий формат зображення підсвідомо здається співвідносним величині і значущості зображуваного, тож ці портрети сприймаються як узагальнений романтичний образ воїна-героя. Варто відзначити, що серед сьогоднішніх мистців ця тема не надто популярна, на відміну від майстрів традиційної школи і, особливо, фотографів.
Окремо стоять серії робіт Любомира Тимківа та Влади Ралко. «Київський щоденник» художниці налічує близько 300 робіт, які з’явились як реакція на події на Майдані та війну на Сході. Це експресивні роботи людини, яка емоційно залучена в те, що вона зображує. Художниця сама зазначає, що з плином часу деякі з її робіт набувають нового значення, і вона сподівається в такий спосіб віднайти причини, які стали поштовхом до цих подій, намагається дослідити, коли була пройдена «точка неповернення».
Любомир Тимків на теперішній час мобілізований до лав української армії. Там він створює колажі та графічні роботи, залучаючи будь-які матеріали: ящики, обгортки, листівки тощо. У роботах художник фіксує те, що бачить його герой, і його відчуття в безпосередній близькості до подій, в зоні конфлікту. Влада Ралко більшою мірою досліджує наслідки: зміни, які відбуваються в суспільстві, фобії, які в ньому з’являються, а також події із зони АТО в новинах і реакція на них у свідомості громадян. Побіжно у «Київському щоденнику» художниця також торкається теми ЗМІ – нашої залежності й беззахисності.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що основна спільна риса висловлювань сучасних українських мистців про війну – лише озвучування проблеми. Більшість робіт можна віднести до однієї з трьох категорій: втрата дому, тривожність і нестабільність інформаційного простору та особисті рефлексії мистців на українське сьогодення. Загального висловлювання про війну ще не створено. Це добре відчувалося на виставці «Уява. Реальність»: роботи польських мистців мають узагальнений характер про війну як явище, в той час як для наших художників – це занадто близько й голосно. Для того, аби осягнути весь масштаб, потрібна певна дистанція. У даному випадку – це час. Теперішні висловлювання схожі на вигуки, які в цілісний текст поки що не складаються. З такою ж проблемою стикаються й письменники, які цю проблему усвідомлюють і шукають шляхи подолання, в той час як більшість сучасних художників задовольняється лише артикуляцією, озвучуванням певної проблеми.
Ще один аспект, який значно ускладнює українським мистцям роботу з темою війни – це питання патріотичності. Оскільки конфлікт досі триває, тому все, до нього дотичне, має гострий резонанс в суспільстві. Певним чином, це теж обмежує художників і суттєво звужує коло тем, з якими вони готові працювати, адже в умовах, коли ведуться бойові дії, деякі питання можуть сприйматись як передчасні. До того ж, війна інформаційна змушує деяких мистців піддавати власні роботи самоцензурі з точки зору патріотичності власних висловлювань.
Насправді ж, саме мистці мають можливість презентувати нашу країну світовій спільності. Підвищена увага до України в контексті світової політики дає змогу нашим художникам бути почутими поза межами держави. Іще однією важливою темою для сучасних актуальних художників може стати діалог між регіонами, і йдеться не лише про дискурс між Сходом і рештою України. У рамках задекларованої децентралізації культури все активніше проводяться круглі столи, дискусії та виставки. Це добра нагода й мистцям долучитись до спорудження тих містків, які мають об’єднати нас, як націю.
Під впливом травматичного досвіду свідомість здатна на швидкі трансформації, і це добре видно на метаморфозах, які відбуваються в нашому суспільстві протягом останніх двох років. Війна стала частиною буття; вона вже забрала тисячі життів і ще більше скалічила фізично чи морально, сотні тисяч людей втратили дім і змушені тепер пристосовуватись до нових обставин. Інформаційний простір заповнений тривожними новинами і створює стійке тло напруги. На поверхні опинилися всі суперечливі питання, які досі замовчувались чи ігнорувались, і лише тепер з’являється усвідомлення, що озвучування цих питань, їх обговорення – єдиний шлях для подолання кризи. Кроками в цьому напрямку стала спільна виставка в Кельні українських та російських художників, присвячена війні в Україні, та дискусія «Перспективи Донбасу. Можливості мирного існування в регіоні», організована українськими письменниками, дослідниками та журналістами. Обидві події підтвердили неготовність двох сторін до конструктивного діалогу і водночас ствердили його потрібність. Для подолання кризи слід починати з артикуляції проблем, і саме на цьому зосереджується більшість мистців.
Найчастіше в мистецьких проектах постає тема дому. В першу чергу, йдеться про мистців, які походять з Криму чи Сходу України і тепер змушені пройти болісну фазу сприйняття власного дому як ворожої території. Дім сприймається як константа: місце, де почуваєшся в безпеці, те, що належить тобі; це стала незмінна величина, тож його втрата стає жорстким стресовим досвідом, який гранично змінює свідомість, і такі рефлексії у різних формах простежуються у творах багатьох художників.
Один з таких проектів – «Блокада спогадів» Катерини Єрмолаєвої – є особистими переживаннями художниці. У межах однієї кімнати вона відтворила спогади про місця свого дитинства, які опинились на окупованій території й частково або повністю зруйновані. Фізична втрата рідних місць посилює значимість того, що залишилось тільки в пам’яті, й призводить до фетишизації речей та гіперзначущості спогадів як таких. Чорно-сіро-білі кольори та пустоти у фоторамках підкреслюють неможливість зберегти, зрештою, і самі спогади.
«Відкрита група» у відеоінсталяції «Задвірки» робить спробу показати глобальну трагедію переселенців через локальні історії реальних людей: теперішньої переселенки зі Сходу України та літньої польської пані, яка втратила дім під час Другої світової війни. Тим самим мистці не лише проводять паралелі між двома війнами, в які була втягнута наша країна, а й узагальнюють, уніфікують проблему, з якою стикаються пересічні люди, стаючи випадковими безвинними жертвами війн незалежно від часу чи місця, де ці війни відбуваються.
Проект Романа Михайлова «Радиф. Остання дитина» присвячений історії фізичного знищення громади кримських татар, які випадково уникли депортації, бо селище було розташоване в глибині півострова, тож їх втопили в морі. Через цю трагедію художник звертається до ширшого кола проблем, ніж примусове переселення чи міграція, йдеться не лише про спробу нагадати про невинних жертв історичних обставин. Він наочно демонструє, наскільки тендітним є людське життя, і впевненість у завтрашньому дні – не більше, ніж ілюзія.
Ідеям соціальних упереджень присвячені дві роботи Миколи Рідного, об’єднані в один проект, – «Звичайні місця 2014–2015» і «Під підозрою». У «Звичайних місцях» на відеозображення мирних вулиць і площ Харкова накладена звукова доріжка протистоянь на Майдані, і хоча відео знімалось не синхронно з подіями, можна уявити, що центральна площа Харкова виглядала саме тихою і мирною, в той час як у Києві гинули люди. Власне, зараз відбувається те саме – більшість населення лише з новин дізнається суху статистику, скільки загинуло, а скільки поранено людей, постріли теж звучать для більшості лише з екранів. Бойові дії, війна часом здаються фантомними і далекими. «Під підозрою» – це 20 кадрів з буденного життя міста, на яких зафіксовані вокзали, підземки, метро – громадські місця, які найчастіше обирають для терактів. За минулий рік у Харкові було 10 вибухів, тож певний час спостерігалась підвищена нервовість та напруга в громаді, і саме цю істеричність Микола Рідний зображує на своїх фото, випадковим чином позначаючи людей чи об’єкти, які, ймовірно, не становлять загрози, однак здатні викликати підозру за певних обставин. Це ще одна демонстрація такої серйозної проблеми, як залежність настроїв суспільства від інформаційного поля.
До цієї ж проблеми звертається і Сергій Петлюк у «Зоні прямого впливу», де на чотирьох велетенських екранах люди проголошують суперечливі суспільні стереотипи. Потрапивши під цей «прямий вплив», гостріше відчуваєш, наскільки ворожим стало інформаційне середовище за останні два роки і як воно здатне впливати на свідомість. Безпідставне твердження, багаторазово повторене різними людьми, набуває значення істинного. Зазвичай, ми мало замислюємось над цією особливістю людського сприйняття, а втім, її використовують і маркетологи, і політики.
Тему переродження досліджує Дана Косміна в 3D моделі «Народження лихого»: на 24 кадрах подається трансформація будинку, яка сприймається як руйнація, а 24 – це атомний номер хрому, однієї з основних складових металургійної промисловості, наслідком впливу якого є непомітна та невідворотна руйнація.
Переосмислення знайомого простору як нового й ворожого робить група «Суповой набор» в проекті «Чорний олімп». Основою для проекту слугували матеріали, які автори зібрали у грудні 2013 року з териконів у Луганській області, а невдовзі після презентації проекту вони були змушені покинути Луганськ через початок бойових дій. Тож «Чорний олімп» – пошук нового змісту в старих речах, які тепер набули ширшого значення. Це спроба адаптації та узгодження своїх попередніх проектів, робіт з новими реаліями в нових умовах – те, з чим вимушено зіткнулись тисячі українців.
Дослідженню травматичних наслідків війни присвячена значна частина творчості Алевтини Кахідзе. Одна з останніх розвідок – «Зимова війна», внаслідок якої Фінляндія втратила частину своєї території. Художниця намагається осмислити, узагальнити людський досвід втрати дому як драми ідентичності, й у своїй подорожі зосереджується на долі 450 000 фінів, які стали тоді вимушеними переселенцями. Вона подорожує відчуженими землями у спробі знайти сліди фінської культури й нащадків тих, хто залишився на окупованій території і не знаходить, проте знаходить фінів – нащадків переселенців, які мандрують відчуженими землями у пошуках ідентичності своїх предків, для яких втрата дому стала драмою, яка відгукується в поколіннях.
Проект, який втілився в перформанс «Дзвінки з кладовища» базується на телефонних розмовах Алевтини Кахідзе з її мамою, яка залишається у зоні АТО, а назва – життєва іронія, бо саме на кладовищі найкращий стільниковий зв’язок. Головна мета проекту – фіксація подій, розмов і вражень людей, які перебувають по той бік миру. А також зв’язок між двома різними світами. На теперішній час проект триває у вигляді щоденника, уривки з якого художниця публікує на сторінках однієї із соцмереж.
Інформаційний простір, який формує сьогодення українців, перенасичений тривогами й страхами, таку кількість негативної інформації сприймати важко, і часом хочеться обмежити доступ цієї інформації у свій особистий простір. Це бажання уникнення – ще одна поширена тенденція. Відверто, без спроби маскування, до такого ескапізму вдається Богдан Волинський у своєму «Мирному небі», яке має символізувати перезавантаження як спосіб очищення та відновлення системи, якого бракує в умовах тривалої емоційної напруги.
Проект Дар’ї Кольцової «Архів випадкового глядача» присвячений часто замовчуваній проблемі психологічної реабілітації поранених та демобілізованих бійців АТО, а також їхніх родичів. Працювати з такими гострими темами не просто, важливо не переплутати мету дослідження з об’єктом, проте часом це дає змогу виявити нові аспекти проблеми.
Інші два проекти Дар’ї Кольцової – «Теорія захисту» та «Пасивна участь, або Рух у часі, відсутність руху у просторі» – об’єднані в один і також присвячені гострій соціальній проблемі – потребі відчуття безпеки, якої наразі бракує багатьом українцям. У призмі пошуків національної ідентичності віра в народні традиції надзвичайно потужна, а Карпати набули ледь не сакрального значення. Проект підкреслює архаїчність свідомості, потребу у вірі і готовність вірити у будь-що. Друга частина проекту нагадує про відповідальність за невчинену дію, що відмова від дії – теж є дією, вибором, який впливає на майбутнє, а можливість невтручання – лише ілюзія.
Тарас Полатайко наголошує, що для свого проекту «Війна. 11 портретів» не редагував і не обирав навмисне героїв – сфотографував 11 випадкових поранених бійців у госпіталі й записав розмови з ними. Дуже великий формат зображення підсвідомо здається співвідносним величині і значущості зображуваного, тож ці портрети сприймаються як узагальнений романтичний образ воїна-героя. Варто відзначити, що серед сьогоднішніх мистців ця тема не надто популярна, на відміну від майстрів традиційної школи і, особливо, фотографів.
Окремо стоять серії робіт Любомира Тимківа та Влади Ралко. «Київський щоденник» художниці налічує близько 300 робіт, які з’явились як реакція на події на Майдані та війну на Сході. Це експресивні роботи людини, яка емоційно залучена в те, що вона зображує. Художниця сама зазначає, що з плином часу деякі з її робіт набувають нового значення, і вона сподівається в такий спосіб віднайти причини, які стали поштовхом до цих подій, намагається дослідити, коли була пройдена «точка неповернення».
Любомир Тимків на теперішній час мобілізований до лав української армії. Там він створює колажі та графічні роботи, залучаючи будь-які матеріали: ящики, обгортки, листівки тощо. У роботах художник фіксує те, що бачить його герой, і його відчуття в безпосередній близькості до подій, в зоні конфлікту. Влада Ралко більшою мірою досліджує наслідки: зміни, які відбуваються в суспільстві, фобії, які в ньому з’являються, а також події із зони АТО в новинах і реакція на них у свідомості громадян. Побіжно у «Київському щоденнику» художниця також торкається теми ЗМІ – нашої залежності й беззахисності.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що основна спільна риса висловлювань сучасних українських мистців про війну – лише озвучування проблеми. Більшість робіт можна віднести до однієї з трьох категорій: втрата дому, тривожність і нестабільність інформаційного простору та особисті рефлексії мистців на українське сьогодення. Загального висловлювання про війну ще не створено. Це добре відчувалося на виставці «Уява. Реальність»: роботи польських мистців мають узагальнений характер про війну як явище, в той час як для наших художників – це занадто близько й голосно. Для того, аби осягнути весь масштаб, потрібна певна дистанція. У даному випадку – це час. Теперішні висловлювання схожі на вигуки, які в цілісний текст поки що не складаються. З такою ж проблемою стикаються й письменники, які цю проблему усвідомлюють і шукають шляхи подолання, в той час як більшість сучасних художників задовольняється лише артикуляцією, озвучуванням певної проблеми.
Ще один аспект, який значно ускладнює українським мистцям роботу з темою війни – це питання патріотичності. Оскільки конфлікт досі триває, тому все, до нього дотичне, має гострий резонанс в суспільстві. Певним чином, це теж обмежує художників і суттєво звужує коло тем, з якими вони готові працювати, адже в умовах, коли ведуться бойові дії, деякі питання можуть сприйматись як передчасні. До того ж, війна інформаційна змушує деяких мистців піддавати власні роботи самоцензурі з точки зору патріотичності власних висловлювань.
Насправді ж, саме мистці мають можливість презентувати нашу країну світовій спільності. Підвищена увага до України в контексті світової політики дає змогу нашим художникам бути почутими поза межами держави. Іще однією важливою темою для сучасних актуальних художників може стати діалог між регіонами, і йдеться не лише про дискурс між Сходом і рештою України. У рамках задекларованої децентралізації культури все активніше проводяться круглі столи, дискусії та виставки. Це добра нагода й мистцям долучитись до спорудження тих містків, які мають об’єднати нас, як націю.
№ 1/2016