ПОЗИЧЕНЕ СЬОГОДНІ ВІДДАВАТИМЕМО ЗАВТРА!
Олександр Федорук
ОСЬ МИ УСІ РАЗОМ ЗУСТРІЛИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ НОВИЙ РІК, І МИНУЛО ВЖЕ ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ ВІД ТОГО, ЯК ПІСЛЯ ПЕРЕДЧАСНОЇ СМЕРТІ МИКОЛИ МАРИЧЕВСЬКОГО ЯК ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА Я ЗАСТУПИВ ЙОГО НА ЦІЙ ПОСАДІ ЗА НАКАЗОМ ГОЛОВИ НСХУ ВОЛОДИМИРА ЧЕПЕЛИКА. УСІ ЦІ РОКИ Я НАМАГАВСЯ РОБИТИ ЖУРНАЛ ЗІ СВОЇМИ КОЛЕГАМИ, ДРУЗЯМИ, ЗНАЙОМИМИ ОБ’ЄКТИВНИМ В ОЦІНЦІ МИСТЕЦЬКИХ РЕАЛІЙ, НЕ ЗІСКАКУЮЧИ ВЛІВО І НЕ ПОВЕРТАЮЧИ ВПРАВО. ПАМ’ЯТАВ ЗАВЖДИ: ЦЕ ЄДИНИЙ В УКРАЇНІ ДОВГОЛІТНІЙ ЖУРНАЛ, ЯКИЙ СЬОГОДНІ УЖЕ МАЄ 82-РІЧНУ ІСТОРІЮ СВОГО ХУДОЖНЬОГО БУТТЯ. ВІН СЬОГОДНІ І Є ОДНІСІНЬКИЙ-ЄДИНИЙ, І ЯКЩО В ПОЛЬЩІ, ПРИМІРОМ, ЇХ ДЕСЯТКИ, – НАВІТЬ НАВЧАЛЬНІ КРАКІВСЬКА ТА ВАРШАВСЬКА АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВА МА ЮТЬ СВОЇ ЩОКВАРТАЛЬНИКИ, – ДЕ «ЛІВІ» ЗНАХОДЯТЬ СВОЮ ТРИБУНУ, «ПРАВІ» ДОВЕРШУЮТЬ МИСТЕЦЬКУ ІСТИНУ «ПРАВИЗНОЮ» ПОГЛЯДІВ, ТО В УКРАЇНІ «ОМ» – ЄДИНА МИСТЕЦТВОЗНАВЧА СЦЕНА, ДЕ ДОВОДИТЬСЯ ЗАДОВОЛЬНЯТИ ПОТРЕБИ ШИРОКОЇ ПАНОРАМИ МИСТЕЦЬКИХ ВІЗІЙ, ГРАТИ НА ЦІЙ СЦЕНІ НЕЙМОВІРНІ РОЛІ, ЩО ЇХ ОБ’ЄКТИВНО ВІДВОДИТЬ НОВІТНЄ МИСТЕЦТВО ДЛЯ ІСТОРІЇ УКРАЇН СЬКОГО МИСТЕЦТВА, ХУДОЖНЬОЇ КРИТИКИ, МОДЕРНОГО КУРАТОРСТВА.
Чи буде нам краще в Новому році? Не думаю! Тому що сучасна влада далека від турботи про українську культуру. Кожний художник створює свій світ, а українська влада цього не прагне зрозуміти. Хоча масову культуру вона сприймає і підтримує, але це не робить їй честі. У сенсі виправдання своїх слів ми спираємося на авторитети Вінстона Черчилля, генерала Шарля де Голля, Жоржа Помпіду, Франсуа Міттерана, на мудрість Вацлава Гавела, щедрість голови КНР Сі Цзіньпіна, без винятку усіх польських президентів, які державні пріоритети найперше відводили культурі!
Коли я пишу ці рядки, сонце поволі піднімається в морозному повітрі над дахами мого улюбленого Києва, ще сонною в цю мить вулицею крокують у військовому строї молоді чоловіки з рюкзаками за спиною. Небеса на східному небокраї золотисто-голубі… Хлопці закутані по вуха, у камуфляжних капюшонах. Вони йдуть мовчки твердим кроком. Я знаю, вони йдуть на війну з ворогом, щоб перемогти або вмерти. Хто з художників відтворить цей погляд обов’язку, і чи не вставало сонце вранці у морозному повітрі так само до початку війни за Україну, і доки ця перманентна війна «ні кроку вперед» триватиме, і чи не повторюється сьогодні історична брехня з Донбасом, як придумана Леніним маріонеткова Криворізько-Харківська республіка з тривалістю в кілька діб?! Я в цю мить думаю про художників, своїх друзів «свого буття», тих, котрі тримають пензлі біля ліжка разом з палітрою: щоб не проспати мить праці, і тих, які так само були позавчора моїми друзями і так само боялися, щоб не проспати день, але їх із нами, на жаль, уже нема. Чи згадуємо сьогодні з пошаною тих, які відійшли від нас, і чи згадуватимуть завтра тих, які живуть славою ринкових аукціонів, втішаючи себе ілюзією, мовляв, «Я – перший, і мої твори мріють придбати колекціонери». Я думаю також про моїх друзів-художників, у яких ніхто нічого не купує і які безнадійно малюють далі, не здаються, перебиваються хлібом без масла і малюють, малюють... Над останніми лицедії нинішнього мистецького життєвого театру насміхаються: «чи варто себе так мучити?»; не відають лицедії нинішнього «ринкового балагану», що у моїх друзів, картини яких ніхто поки що не купує, цілковито інший у голові моральний порядок і цілковито інші естетичні вартості. Про моїх друзів, яких уже нема, часто думаю – про одеситів Валерія Гегамяна, Адольфа Лозу, Миколу Степанова, Юрія Єгорова, Юрія Коваленка, про львів’ян Романа Безпальківа, Івана Самотоса, Зеновія Кецала, про знаних мені добре Павла Бедзіра, Ернеста Контратовича, В’ячеслава Приходька, з якими не раз доводилося сидіти за пугаром черленого, про тернополянина Дмитра Стецька, про волинян Олександра Валенту, Миколу Кумановського, про самітника з хутора під Кропивницьким Дмитра Гнатюка. Про мого кумпеля з Мукачевого Золтана Мичку мої думки: у квітні відійшов у засвіти. Ми з ним перед тим прощалися, і я знав, що більше не зустрінемося; і від тих пір я живу спогадами про нього: у нього палітра з пензлями завжди лежала біля ліжка… І виставка пам’яті Золтана Мички в Національній академії мистецтв, і виставки також незабутніх Івана-Валентина Задорожного, Дмитра Стецька в Національному музеї Тараса Шевченка, і виставки Василя Єрмилова в Арсеналі, Бориса Косарева в Українському музеї Нью-Йорка, і киян Олексія Захарчука в галереї його імені й Тетяни Яблонської в НХМУ.
І багатьох-багатьох інших уже нема, а їхні твори досі збуджують пам’ять, складають повноцінну частку нашого життя.
Художник живе своїм часом, але частіше часом, який він створює, і тоді народжується наше довір’я до нього. Наївно гадати, що мистецтво незмінне, тому що старші відходять, а молоді приходять їм на зміну зі своїми прагненнями, амбіціями, правилами, – і це є об’єктивний порядок у житті, яке в епоху Ф. Кричевського чи М. Бойчука було іншим, трагічнішим, набагато трагічнішим, аніж можна собі уявити. Однак їхні твори не дають нам права їх забути, примушують нас пишатися, – що вони українські художники, так само як Д. Рівера – мексиканський, а Г. Клімт – австрійський, яких вони шанували.
Художник покликаний, аби творити, і він повинен знати, що його чекає глядач – це, на перший погляд, банально, але іншого порядку ніхто поки що не придумав. І він творить світ, який народжується в його уяві на основі тих знань про життя, які він отримує. І тому А. Савадов чи О. Тістол не є кращими від О. Захарчука чи М. Глущенка, перші народилися в іншу добу, тому вони не такі. І так само не такими є Василь Одрехівський-молодший, І. Озаринська, С. Рябченко або Д. Чичкан, Н. Білик або П. Керестей-молодший, аніж декому зі старших хотілося б, – вони діти своєї епохи, інтелект якої вони, як мистці, зобов’язані творити (адже їхня палітра теж чекає на них щоранку).
Особливістю нашої мистецької критики є те, що вона привчила себе від більшовицьких часів до ролі прислуги. Такою її виховують зі студентської лави, такою вона бачить відведене собі місце в мистецькому соціумі. Рідко хто з критиків думає про цілісність українського мистецтва: оцінки зводяться до локальних суджень про мистецтво киян, львів’ян, харків’ян, закарпатців etc. Мені спадає інколи на думку сказане Андре Моруа, що «критикам властива схильність до класифікації. Нав’язуючи письменникові налички, вони не хочуть брати на себе відповідальності характеризувати усю складність його творчості». Особливістю нинішнього модерного критика стає гра на скрипці епатажності, судження про «новації» того чи того «лідера» залежать від уявлень критика про дух «новації», що приносить той чи той художник, міркою абсолютної цінності стають чутки, що долітають до нашого розбалансованого краю через кордон від лобістів Європейського Союзу, або мрії, інспіровані тим, що показують багаті клерки Челсі, марнуючи час за чашками кави. Я не применшую, коли тверджу: українська земля породила немало талановитих мистців за останнє півстоліття! Вони були і є різними за мистецькими уподобаннями, і це прикрашає мистецьку культуру України. Валентин Хрущ звищений до уявлень про високе мистецтво непокори, яке він витворив. І на українській землі таке саме мистецтво творили Опанас Заливаха, Григорій Гавриленко, Іван-Валентин Задорожний, Віталій Куликов, Олег Голосій, Єлизавета Кремницька, Микола Стороженко, Олександр Івахненко, Андрій Антонюк, Олександр Гнилицький, Марко Гейко… Десятки їх! Отже, мистецтво віддзеркалює їхнє життя, і мрії, і поривання в непростому нашому соціальному і мистецькому житті.
Для прикладу: яку мистецьки національну закоріненість явив І.-В. Задорожний своєю творчістю наприкінці 1980-х, яку силу творчої думки він втілив у живописному лабіринті своїх творів, яку глибину історичного монументалізованого спостереження ми відчуваємо в його малярстві, перейнятому композиційно синтетичним пророцтвом М. Бойчука! І бачимо рівно ж його спрямовану тяглість до національно-синкретичної муралістики, що стала упродовж віків долею українського мистецтва і його власною згірклою, але незмінно образно-художньою долею також, – усе це можна було відчути і пережити, усе це спонукало нас до переживань під час зустрічі з малярством, графікою, гобеленами майстра на виставці в жовтні 2017 р. у Національному музеї Тараса Шевченка (як тут не згадати п’ятнадцятирічної давності зустріч з творами Майстра на виставці «Від Трипілля – до сьогодення» у галереї Києво-Могилянки!). Яка глибинна масштабність скульптурного (друїда, a la збручанський ідол, скіфські кам’яні баби etc.) твору з червоного дерева! Скільки тієї глибинної фантазії в історичних варіаціях! Які шляхетні імпровізації портретних образів (автопортрети, а також родинні – дружини, дітей!), де відчутні перегуки з монументалізмом Ф. Кричевського!
Виставка творів В.-І. Задорожного, як перед тим Ф. Кричевського в Національному художньому музеї України, розкрила в новому сяєві величні постаті українського мистецтва!
Українські політики звалили на свої куці рамена відповідальність за життя народу України, відповідальність за наше з вами життя. Чи українські політики дотримуються у своєму житті правил порядності, чеснот, чи керуються засадами любові до свого народу, чи люблять українські політики українську культуру, українське мистецтво? Таких політиків із вулиць Грушевського чи Банкової, що шанують Божі заповіді, майже немає в Україні. На пальцях однієї руки їх можна полічити, відкриваючи список іменами безкомпромісних В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка. Життя показує: чим більше фальші у голосі політика, тим тепліше місце він залишає за собою. Спогляньмо об’єктивно на цих політичних персонажів: Дмитра Колесникова, Михайла Добкіна, Нестора Шуфрича, Ріната Ахметова, Раїсу Богатирьову, Олега Царьова… Деякі українські політики не злазять з політичної сцени, бо як з неї зійдуть, одкриються одразу їхні куці світоглядні, низькі моральні простори. Культури вони не знають, мистецтва не люблять, до театру не ходять, літератури не читають. Ми аплодуємо лицедійству української політичної ницості, відчуваючи абсурдність дій політиків, окрім дії однієї завченої ними гри в політичному театрі абсурду – жадоби і прагнення до наживи за рахунок нас з вами.
Без культури і мистецтва в Україні немає майбутнього, і жодні інвестиції західного капіталу не допоможуть нинішнім нуворишам. І який-то ґазда, поважаючи себе та ім’я своє в родину свою, покладає надію лише на позички? Він знає добре: позичене сьогодні треба віддавати завтра.
P. S. В Україні з’явилась велика кількість її «рятувальників» із чужих сторін, і з-поміж них «міжзоряний мандрівник» М. Саакашвілі, який, не впоравшись із Грузією, ганебно кинувши її на заклання Ведмедю з Півночі, поміняв політичний румпель і давай чимдуж рятувати Україну: і то не се, і то не те… Знайшов у цій ганебній справі спільників, з-поміж них однодумця в особі львівського мера А. Садового. Саакашвілі обіцяє йому впоратись із львівськими схронами сміття, порекомендувавши розвозити сміття по усій Україні. Як це ефективно здійснити, Саакашвілі хотів «порадитись» із прихильниками під Верховною Радою в Києві, зібравши їх на віче. Тверезі голови підказують: чи не краще Садовому самому взятися за проблему зі сміттям, а Саакашвілі спакувати свою валізу і навести порядок у рідному Тбілісі, якому зазирає у вічі Ведмідь?
Дорогі друзі, від імені колективу «ОМ» вітаємо Вас з Новим Роком, з Різдвом Христовим!
Коли я пишу ці рядки, сонце поволі піднімається в морозному повітрі над дахами мого улюбленого Києва, ще сонною в цю мить вулицею крокують у військовому строї молоді чоловіки з рюкзаками за спиною. Небеса на східному небокраї золотисто-голубі… Хлопці закутані по вуха, у камуфляжних капюшонах. Вони йдуть мовчки твердим кроком. Я знаю, вони йдуть на війну з ворогом, щоб перемогти або вмерти. Хто з художників відтворить цей погляд обов’язку, і чи не вставало сонце вранці у морозному повітрі так само до початку війни за Україну, і доки ця перманентна війна «ні кроку вперед» триватиме, і чи не повторюється сьогодні історична брехня з Донбасом, як придумана Леніним маріонеткова Криворізько-Харківська республіка з тривалістю в кілька діб?! Я в цю мить думаю про художників, своїх друзів «свого буття», тих, котрі тримають пензлі біля ліжка разом з палітрою: щоб не проспати мить праці, і тих, які так само були позавчора моїми друзями і так само боялися, щоб не проспати день, але їх із нами, на жаль, уже нема. Чи згадуємо сьогодні з пошаною тих, які відійшли від нас, і чи згадуватимуть завтра тих, які живуть славою ринкових аукціонів, втішаючи себе ілюзією, мовляв, «Я – перший, і мої твори мріють придбати колекціонери». Я думаю також про моїх друзів-художників, у яких ніхто нічого не купує і які безнадійно малюють далі, не здаються, перебиваються хлібом без масла і малюють, малюють... Над останніми лицедії нинішнього мистецького життєвого театру насміхаються: «чи варто себе так мучити?»; не відають лицедії нинішнього «ринкового балагану», що у моїх друзів, картини яких ніхто поки що не купує, цілковито інший у голові моральний порядок і цілковито інші естетичні вартості. Про моїх друзів, яких уже нема, часто думаю – про одеситів Валерія Гегамяна, Адольфа Лозу, Миколу Степанова, Юрія Єгорова, Юрія Коваленка, про львів’ян Романа Безпальківа, Івана Самотоса, Зеновія Кецала, про знаних мені добре Павла Бедзіра, Ернеста Контратовича, В’ячеслава Приходька, з якими не раз доводилося сидіти за пугаром черленого, про тернополянина Дмитра Стецька, про волинян Олександра Валенту, Миколу Кумановського, про самітника з хутора під Кропивницьким Дмитра Гнатюка. Про мого кумпеля з Мукачевого Золтана Мичку мої думки: у квітні відійшов у засвіти. Ми з ним перед тим прощалися, і я знав, що більше не зустрінемося; і від тих пір я живу спогадами про нього: у нього палітра з пензлями завжди лежала біля ліжка… І виставка пам’яті Золтана Мички в Національній академії мистецтв, і виставки також незабутніх Івана-Валентина Задорожного, Дмитра Стецька в Національному музеї Тараса Шевченка, і виставки Василя Єрмилова в Арсеналі, Бориса Косарева в Українському музеї Нью-Йорка, і киян Олексія Захарчука в галереї його імені й Тетяни Яблонської в НХМУ.
І багатьох-багатьох інших уже нема, а їхні твори досі збуджують пам’ять, складають повноцінну частку нашого життя.
Художник живе своїм часом, але частіше часом, який він створює, і тоді народжується наше довір’я до нього. Наївно гадати, що мистецтво незмінне, тому що старші відходять, а молоді приходять їм на зміну зі своїми прагненнями, амбіціями, правилами, – і це є об’єктивний порядок у житті, яке в епоху Ф. Кричевського чи М. Бойчука було іншим, трагічнішим, набагато трагічнішим, аніж можна собі уявити. Однак їхні твори не дають нам права їх забути, примушують нас пишатися, – що вони українські художники, так само як Д. Рівера – мексиканський, а Г. Клімт – австрійський, яких вони шанували.
Художник покликаний, аби творити, і він повинен знати, що його чекає глядач – це, на перший погляд, банально, але іншого порядку ніхто поки що не придумав. І він творить світ, який народжується в його уяві на основі тих знань про життя, які він отримує. І тому А. Савадов чи О. Тістол не є кращими від О. Захарчука чи М. Глущенка, перші народилися в іншу добу, тому вони не такі. І так само не такими є Василь Одрехівський-молодший, І. Озаринська, С. Рябченко або Д. Чичкан, Н. Білик або П. Керестей-молодший, аніж декому зі старших хотілося б, – вони діти своєї епохи, інтелект якої вони, як мистці, зобов’язані творити (адже їхня палітра теж чекає на них щоранку).
Особливістю нашої мистецької критики є те, що вона привчила себе від більшовицьких часів до ролі прислуги. Такою її виховують зі студентської лави, такою вона бачить відведене собі місце в мистецькому соціумі. Рідко хто з критиків думає про цілісність українського мистецтва: оцінки зводяться до локальних суджень про мистецтво киян, львів’ян, харків’ян, закарпатців etc. Мені спадає інколи на думку сказане Андре Моруа, що «критикам властива схильність до класифікації. Нав’язуючи письменникові налички, вони не хочуть брати на себе відповідальності характеризувати усю складність його творчості». Особливістю нинішнього модерного критика стає гра на скрипці епатажності, судження про «новації» того чи того «лідера» залежать від уявлень критика про дух «новації», що приносить той чи той художник, міркою абсолютної цінності стають чутки, що долітають до нашого розбалансованого краю через кордон від лобістів Європейського Союзу, або мрії, інспіровані тим, що показують багаті клерки Челсі, марнуючи час за чашками кави. Я не применшую, коли тверджу: українська земля породила немало талановитих мистців за останнє півстоліття! Вони були і є різними за мистецькими уподобаннями, і це прикрашає мистецьку культуру України. Валентин Хрущ звищений до уявлень про високе мистецтво непокори, яке він витворив. І на українській землі таке саме мистецтво творили Опанас Заливаха, Григорій Гавриленко, Іван-Валентин Задорожний, Віталій Куликов, Олег Голосій, Єлизавета Кремницька, Микола Стороженко, Олександр Івахненко, Андрій Антонюк, Олександр Гнилицький, Марко Гейко… Десятки їх! Отже, мистецтво віддзеркалює їхнє життя, і мрії, і поривання в непростому нашому соціальному і мистецькому житті.
Для прикладу: яку мистецьки національну закоріненість явив І.-В. Задорожний своєю творчістю наприкінці 1980-х, яку силу творчої думки він втілив у живописному лабіринті своїх творів, яку глибину історичного монументалізованого спостереження ми відчуваємо в його малярстві, перейнятому композиційно синтетичним пророцтвом М. Бойчука! І бачимо рівно ж його спрямовану тяглість до національно-синкретичної муралістики, що стала упродовж віків долею українського мистецтва і його власною згірклою, але незмінно образно-художньою долею також, – усе це можна було відчути і пережити, усе це спонукало нас до переживань під час зустрічі з малярством, графікою, гобеленами майстра на виставці в жовтні 2017 р. у Національному музеї Тараса Шевченка (як тут не згадати п’ятнадцятирічної давності зустріч з творами Майстра на виставці «Від Трипілля – до сьогодення» у галереї Києво-Могилянки!). Яка глибинна масштабність скульптурного (друїда, a la збручанський ідол, скіфські кам’яні баби etc.) твору з червоного дерева! Скільки тієї глибинної фантазії в історичних варіаціях! Які шляхетні імпровізації портретних образів (автопортрети, а також родинні – дружини, дітей!), де відчутні перегуки з монументалізмом Ф. Кричевського!
Виставка творів В.-І. Задорожного, як перед тим Ф. Кричевського в Національному художньому музеї України, розкрила в новому сяєві величні постаті українського мистецтва!
Українські політики звалили на свої куці рамена відповідальність за життя народу України, відповідальність за наше з вами життя. Чи українські політики дотримуються у своєму житті правил порядності, чеснот, чи керуються засадами любові до свого народу, чи люблять українські політики українську культуру, українське мистецтво? Таких політиків із вулиць Грушевського чи Банкової, що шанують Божі заповіді, майже немає в Україні. На пальцях однієї руки їх можна полічити, відкриваючи список іменами безкомпромісних В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка. Життя показує: чим більше фальші у голосі політика, тим тепліше місце він залишає за собою. Спогляньмо об’єктивно на цих політичних персонажів: Дмитра Колесникова, Михайла Добкіна, Нестора Шуфрича, Ріната Ахметова, Раїсу Богатирьову, Олега Царьова… Деякі українські політики не злазять з політичної сцени, бо як з неї зійдуть, одкриються одразу їхні куці світоглядні, низькі моральні простори. Культури вони не знають, мистецтва не люблять, до театру не ходять, літератури не читають. Ми аплодуємо лицедійству української політичної ницості, відчуваючи абсурдність дій політиків, окрім дії однієї завченої ними гри в політичному театрі абсурду – жадоби і прагнення до наживи за рахунок нас з вами.
Без культури і мистецтва в Україні немає майбутнього, і жодні інвестиції західного капіталу не допоможуть нинішнім нуворишам. І який-то ґазда, поважаючи себе та ім’я своє в родину свою, покладає надію лише на позички? Він знає добре: позичене сьогодні треба віддавати завтра.
P. S. В Україні з’явилась велика кількість її «рятувальників» із чужих сторін, і з-поміж них «міжзоряний мандрівник» М. Саакашвілі, який, не впоравшись із Грузією, ганебно кинувши її на заклання Ведмедю з Півночі, поміняв політичний румпель і давай чимдуж рятувати Україну: і то не се, і то не те… Знайшов у цій ганебній справі спільників, з-поміж них однодумця в особі львівського мера А. Садового. Саакашвілі обіцяє йому впоратись із львівськими схронами сміття, порекомендувавши розвозити сміття по усій Україні. Як це ефективно здійснити, Саакашвілі хотів «порадитись» із прихильниками під Верховною Радою в Києві, зібравши їх на віче. Тверезі голови підказують: чи не краще Садовому самому взятися за проблему зі сміттям, а Саакашвілі спакувати свою валізу і навести порядок у рідному Тбілісі, якому зазирає у вічі Ведмідь?
Дорогі друзі, від імені колективу «ОМ» вітаємо Вас з Новим Роком, з Різдвом Христовим!
№ 4/2017