ЗАКОН «ПРО ДЕКОМУНІЗАЦІЮ» ТА ДОЛЯ КИЇВСЬКИХ ПАМ’ЯТОК ЕПОХИ ТОТАЛІТАРИЗМУ
Михайло Дегтярьов
ЯК ВІДОМО, ПРИЙНЯТТЯ ЦЬОГО ЗАКОНУ ВИКЛИКАЛО В СУСПІЛЬСТВІ НЕОДНОЗНАЧНУ ОЦІНКУ, СУПЕРЕЧЛИВІ СУДЖЕННЯ. І, МОЖНА ПРИПУСТИТИ, ЩО «СОВКОВІСТЬ» В ПОГЛЯДАХ ОКРЕМИХ НАШИХ СПІВВІТЧИЗНИКІВ БУДЕ ПРОЯВЛЯТИСЯ ЩЕ ДОВГИЙ ЧАС. ОДНІЄЮ З ГОЛОВНИХ ПРИЧИН «ЗАКОНСЕРВОВАНОСТІ» ПОГЛЯДІВ, ІНЕРТНОСТІ МИСЛЕННЯ НАШИХ ЛЮДЕЙ, БЕЗУМОВНО, Є ЗОМБУЮЧЕ СПРЯМОВАНИЙ НА УКРАЇНУ ВПЛИВ ПОТУЖНИХ ІДЕОЛОГІЧНИХ ЗАСОБІВ ПІВНІЧНОГО СУСІДА. АЛЕ, НЕЗВАЖАЮЧИ НА ВСЕ ЦЕ, ПРИЙНЯТТЯ ЗАКОНУ «ПРО ДЕКОМУНІЗАЦІЮ», БЕЗСУМНІВНО, ЗНАЧНО ПРИСКОРИТЬ ПЕРЕТВОРЕННЯ УКРАЇНИ В КРАЇНУ СПРАВЖНЬОЇ ДЕМОКРАТІЇ.
Автор цієї публікації не ставить перед собою завдання розібратися в усіх складнощах сьогоднішніх тенденцій процесу декомунізації зі знищенням або заміною символів епохи тоталітаризму (будемо сподіватися), що минає. Але і не відмовляється від наданої йому можливості поділитися з читачами деякими своїми міркуваннями щодо порушеної тематики. Визнаю, що для мене найбільш вражаючим, в силу інтенсивності здійснених заходів, був період останніх років радянської влади, коли вона робила відчайдушні судомні спроби продовження свого існування. І це, як мені здається, відбилося вкрай негативним чином на обличчі, насамперед, історичного центру Києва, а також на зелених придніпровських схилах – улюблених місцях відпочинку і розваг київської публіки. Під керівництвом лідерів загальносоюзної правлячої компартії (як, втім, і не меншої активності місцевих комуністичних лідерів) в столиці України то тут, то там почали зводити помпезні, які не вписуються в історичне середовище за своїми масштабами, будови і скульптурні монументи «високоідейної» спрямованості, які прославляють епоху соціалізму і ті історичні події, які, нібито, наближали нас до цього щасливого часу. Так, на одному з пагорбів замість літньої естради, атракціонів, величезного колеса огляду з кабінками, з висоти якого можна було помилуватися красою задніпров’я, була споруджена гігантська металева арка на честь «дружби народів». В цілому охопити поглядом цю конструкцію можна було тільки здалека. І лише поблизу, біля її основи, цікавість оглядачів задовольнялася конкретикою: тут була встановлена багатофігурна скульптурна композиція, що змальовувала російське посольство і українську козацьку старшину та ілюструвала «братерство» двох народів, «юридично» оформлене Переяславською радою 1654 р. Зауважимо, що подібні, арочного вигляду «монументи», до цього встановлювалися і в інших країнах, але їм надавалося інше смислове значення.
На сусідньому пагорбі – на відомій Володимирській гірці, увінчаній пам’ятником Святому князю – хрестителю Русі, на її зеленому схилі, прилеглому до Хрещатика, де у вечірній час функціонував літній кінотеатр, безцеремонно повирубали дерева і авральним методом, без належних попередніх археологічних досліджень, вирили котлован і звели тут величезну, але не масштабну по відношенню до навколишньої історичної забудови, будівлю музею Леніна (тепер це Український дім). У той час з’явилася в Києві приказка: «Від одного Володимира до іншого рукою подати!»
В експозиції музею (як мені зізналася одна з його співробітниць) зберігалася лише одна справжня річ Ілліча – його сорочка, а, наприклад, прострілений, нібито, кулею піджак – це просто бутафорія, муляж, але він «спрацьовував», викликаючи почуття жалю до пораненого вождя. Подібні музеї масово виникали по всій країні. Центральні вулиці і площі селищ і міст скрізь набували назви або перейменовувалися на честь вождя. На площах встановлювалися пам’ятники Леніну, причому не завжди виконані на професійному рівні. Доходило навіть до смішного: відомий випадок, коли у скульптурної фігури Леніна виявилося два кашкети – один у простягнутій вгору руці, а інший – в руці, що звисає уздовж тулуба. І як не дивно – довгий час на таку безглуздість ніхто не звертав уваги.
Поряд з пам’ятниками Леніну на площах і вулицях стали з’являтися «трафаретні» символи і знаки радянського часу, що майже не відрізняються один від одного в художньому відношенні: обеліски на честь невідомих воїнів, загиблих в роки Другої світової війни, скульптури Батьківщини-матері і т. п., причому, це робилося часто за умови варварського знесення розташованих раніше на цих місцях храмів, каплиць та інших старовинних споруд.
Як відомо, не відразу в СРСР після закінчення війни день перемоги радянської армії над гітлерівцями стали вважати справжнім святом і урочисто відзначати його. Аж надто багато, біди, відчаю, страждань принесла війна, від якої країна, що лежала в руїнах, з великими проблемами поступово відновлювалося. Зауважимо, що кількість загиблих і скалічених з боку переможців у багато разів перевищувала кількість жертв серед переможених. Йшли роки, а на вулицях міст ще довго сиділи інваліди-воїни, що просили милостиню. Однак, раптом, в один момент, не інакше як за указом зверху, всі ці нещасні були кудись вивезені (що характеризувало сталінізм, як епоху вкрай нелюдського деспотизму) і лише згодом, в період брежнєвського «застою» або «застілля» (для різних соціальних груп цей час бачився по-різному), виникла традиція святкування перемоги особливо урочисто і масштабно. І це, незважаючи на те, що радянські громадяни (вже після обвалення «сталінської залізної завіси» в хрущовський час) отримали, нарешті, можливість бувати за кордоном, і бачити, наприклад, що в Німеччині колишні ветерани Другої світової війни відчувають себе в будинках для людей похилого віку набагато комфортніше, ніж ветерани країни, що перемогла, а вони вимушені доживати свій вік в наших будинках подібного призначення в жахливих умовах.
Мимоволі напрошується питання: якщо влада у країні була дійсно народною, то чи не варто було їй хоча б з позицій гуманності направити ті величезні бюджетні кошти, які йшли на помпезні святкування давніх військових перемог і виготовлення обелісків та інших пам’ятних знаків «невідомим» солдатам, на вирішення нагальних проблем народу?
Дисиденти того часу в своєму колі (незважаючи на загрозу примусового утримання їх в психушці або в’язниці за незгоду з офіційною комуністичною ідеологією) з даного приводу дозволяли собі іронізувати, що вже все навколо «обматерили и засолдатили».
Дійсно, на цьому прикладі ми бачимо крайню ступінь цинізму, яка склалася в сфері «монументальної пропаганди» колишнього СРСР. Додам до сказаного один, дуже істотний, з моєї точки зору, момент: тільки в радянській армії згідно нелюдського указу Сталіна в роки війни було скасовано право військовослужбовців мати при собі металевий жетон, за яким у випадках їх загибелі в бойових діях, при вибухах, пожежах тощо, була б можливість ідентифікувати їх особу, щоб своєчасно повідомити про це родичам загиблого, виплатити якусь грошову допомогу і т. ін. Натомість, вдови і діти-сироти отримували з фронту лише відписку зі скупим формулюванням – «Загинув при невідомих обставинах».
Але повернемося знову до абсурдної ситуації, яка відбувалася в столиці України. Головна вулиця Києва, хоч і не була перейменована і зберегла свою старовинну назву, але була фланкована з двох своїх кінців вельми масштабними за розміром скульптурними зображеннями Леніна: одним – на теперішньому майдані Незалежності (який тоді, як і сам пам’ятник, носив ім’я Жовтневого перевороту), іншим – на Бесарабці. З настанням пори української незалежності обидва пам’ятники були знесені.
Монумент на ім’я Жовтневого перевороту було демонтовано цілком легальним шляхом у зв’язку з подіями «Революції на граніті», а пам’ятник на Бесарабці – був знесений і розбитий на друзки по-волюнтаристськи під час «Революції гідності». І в тому, що під час революції перемагає спонтанне народовладдя, на мою думку, немає нічого дивного. Інакше це не революція. У нас вона поки що, на жаль, не доведена до кінця, але маємо надію – відбувається і в справах, і в умах людей.
Гадаю, потрібно, хоча б стисло торкнутися особливостей двох згаданих творів монументального мистецтва: все ж таки не випадково вони були встановлені в центрі столиці. Що до того, що стояв на Майдані, зауважу, що відразу ж при його появі збирався опублікувати статтю з різкою його критикою... Але не наважився, вірніше, не сподівався, що де-небудь зможу її опублікувати. Впало в око цинічне використання художніх традицій, композиційних прийомів, що використовувалися ще в мистецтві стародавнього Єгипту: по суті, в мистецтві рабовласницького суспільства, коли зображення фараона за кольором і розміром відрізнялося від підданих, що кубляться біля його ніг (в київському пам’ятнику – це невеликі сірі фігурки робітників і селян у ніг великої і світлої постаті вождя-велетня). Що ж стосується бесарабського монумента, то в деякому сенсі не можна не погодитися з думкою його шанувальників про певні художні переваги цього твору, виконаного відомим скульптором С. Меркуровим – автором цілого ряду інших відомих робіт. Але тільки варто обмовитися, в якому саме сенсі. Зауважу, що одна справа – художній образ, а інша – реальна особистість з її слабкостями і пороками. І якщо перед скульптором стояло завдання ідеалізації і звеличення Леніна, як «вождя пролетаріату», то він талановито з ним впорався. Але якщо зараз все більше розкривається правда про нього, як про кривавого диктатора, напевно те, що сталося з пам’ятником – є закономірністю.
У середовищі професійної громадськості зараз активно обговорюється проблема збереження найбільш яскравих зразків мистецтва епохи тоталітаризму і необхідність створення для цього спеціальних музеїв та заповідників. І це було б правильним рішенням з боку нинішньої влади. У зв’язку з цим цікаво відзначити, що указ про знесення «комуністичних символів» був виданий ще президентом В. Ющенком. Однак на той час постанову такого роду було важко виконати з тієї причини, що і в парламенті, і в урядових установах тоді засідала велика кількість комуністів, які не дозволяли навіть цивілізованим способом вирішити долю спадщини комуністичної ідеології. На підтвердження своїх слів наведу вражаючий епізод з показного суспільно-політичного життя того часу, свідком якого я став, будучи активістом Товариства охорони пам’яток історії та культури.
Якось на одному з розширених засідань Товариства, що відбувалося під головуванням академіка П. П. Толочка – відомого прихильника комуністичної ідеології, в залі з’явився начальник київського управління охорони історичного середовища Р. І. Кухаренко з великим альбомом в руках, та на весь зал заявив, що в альбомі фотографії декількох десятків бюстів і пам’ятників Леніну, що знаходяться на території київських заводів і фабрик, причому нічим не примітних і навіть антихудожніх, і що він просить Товариство підтримати його намір демонтувати або куди-небудь перенести ці пам’ятники. Підійшовши до голови, він поклав альбом на стіл перед ним. Але Толочко, навіть не розкриваючи альбому, презирливо відсунув його в сторону і сказав повчальну фразу як для Кухаренка, так і для усіх присутніх в залі: «Товариство існує не для того, щоб руйнувати, а для того, щоб захищати». На цьому вказане питання на засіданні Товариства було повністю закрито.
Особливо вражаючою подією, що викликала в суспільстві суперечливі судження, було встановлення на дніпровських схилах в охоронній зоні Києво-Печерської Лаври гігантської металевої статуї Батьківщини-матері, яка, образно кажучи, «роздавила» лаврський ансамбль в масштабі, позбавила його колишньої краси і справжньої монументальності.
Чи можна вважати такий непродуманий вибір місця встановлення статуї Батьківщини-матері випадковістю? Навряд чи. Відомо, що одне з основних своїх завдань її творці вбачали в тому, щоб перевершити за розмірами і висотою всі подібні монументи, в тому числі і волгоградський. У багатьох містах колишнього СРСР є подібні статуї-гіганти, які беруть свій початок від скульптури Ніки – давньогрецької богині перемоги. Але якщо в більшості з них, в тому числі і волгоградської (встановленої в тому місці, де настав переламний момент в ході Другої світової війни), є порив справжніх пристрастей, пафос реальних людських почуттів, то що відображає застигла умовна поза-схема київської «велетки»? Аж ніяк не радість і заспокоєння викликає цей образ, а лише страх і сум’яття. Гігантоманія і лжепафос подібних київським «видатних» зразків радянського монументального мистецтва ставить їх на один рівень зі зразками мистецтва іншого тоталітарного суспільства того часу – фашистської Німеччини. Цікаво також відзначити чисто формальну («ідеологічну») невідповідність історичній правді композиційного рішення монумента: замахується Батьківщина-мати своїм мечем не в бік заходу, звідки прийшли загарбники і куди потім їх гнали, а в протилежний.
Характерно, що в епосі, у фольклорних традиціях слов’янських народів ми не зможемо знайти подібного образу жінки-воїтельки. Закута в сталь статуя київської Батьківщини-матері близька швидше до образу лютої богині війни скандинавського епосу Валькірії і дуже далека за художнім вирішенням та ідейним, духовним значенням від Оранти-Богоматері, яка молиться за рід людський, зображеної у вівтарі Софійського собору. Чи місце їй поруч зі святинями Києво-Печерської Лаври?
Незважаючи на все вищевикладене, треба все ж підкреслити, що головна проблема того, що сталося на дніпровському схилі полягає, мабуть, не в естетичних недоліках (або перевагах – адже «у кожного свій смак»). Вона, перш за все, екологічного характеру – виникла загроза подальшого фізичного існування Лаври та її печерного комплексу.
За відомостями, що містяться в статті «Вплив геоенергетичних аномалій на екологію Києва» («Геологічний журнал», К., №2, 1991 р.), пагорб, на якому височить монумент Батьківщині-матері, є безперечно геопатогенною зоною. Земна куля – це великий кристал, на поверхні якого утворюється силова електромагнітна сітка, що визначає характер земної поверхні – одні ділянки стають «мокрими», «гнилими», а інші (розташовані, здавалося б, зовсім поруч) – «сухими». Мабуть, тому століттями, аж до недавнього часу, лаврські пагорби з мощами святих угодників залишалися «сухими». Адже волога йшла за принципом сполучених посудин південніше, у сусідній пагорб. Напевно, наші предки, спираючись на досвід екстрасенсів-лозошукачів, добре знали, де можна будувати житло і храми, а де цього робити не слід, бо це шкідливо для здоров’я людей. Дійсно, незважаючи на щільну забудову лаврського пагорба в цілому, ця розташована поруч ділянка, здавна (до початку будівництва Печерської фортеці) належала Лаврі та використовувалася лише під цвинтар і городи.
Тільки невеликі споруди службово-господарського призначення зводилися тут пізніше військовою владою. І лише за радянських часів ініціатори спорудження монументу поклали око на незабудовану ділянку придніпровського схилу, яка здавалося б дуже підходить для їх цілей. Однак гігантська статуя, встановлена на «мокрому» місці, порушила століттями сформовану тут циркуляцію ґрунтових вод, і щоб не дати їй нахилитися і впасти, в її основу постійно заливають рідке скло. Але чи не з цих причин останнім часом посилився процес замокання лаврських печер. Думаю, вже зараз невідкладно потрібно вирішити питання: що зберегти, а що демонтувати, незважаючи на значні витрати. Невже допустимо, щоб в наші дні, коли Україна прагне зайняти гідне місце серед цивілізованих країн, гинули наші святині, що витримали лихоліття минулих часів?!
На сусідньому пагорбі – на відомій Володимирській гірці, увінчаній пам’ятником Святому князю – хрестителю Русі, на її зеленому схилі, прилеглому до Хрещатика, де у вечірній час функціонував літній кінотеатр, безцеремонно повирубали дерева і авральним методом, без належних попередніх археологічних досліджень, вирили котлован і звели тут величезну, але не масштабну по відношенню до навколишньої історичної забудови, будівлю музею Леніна (тепер це Український дім). У той час з’явилася в Києві приказка: «Від одного Володимира до іншого рукою подати!»
В експозиції музею (як мені зізналася одна з його співробітниць) зберігалася лише одна справжня річ Ілліча – його сорочка, а, наприклад, прострілений, нібито, кулею піджак – це просто бутафорія, муляж, але він «спрацьовував», викликаючи почуття жалю до пораненого вождя. Подібні музеї масово виникали по всій країні. Центральні вулиці і площі селищ і міст скрізь набували назви або перейменовувалися на честь вождя. На площах встановлювалися пам’ятники Леніну, причому не завжди виконані на професійному рівні. Доходило навіть до смішного: відомий випадок, коли у скульптурної фігури Леніна виявилося два кашкети – один у простягнутій вгору руці, а інший – в руці, що звисає уздовж тулуба. І як не дивно – довгий час на таку безглуздість ніхто не звертав уваги.
Поряд з пам’ятниками Леніну на площах і вулицях стали з’являтися «трафаретні» символи і знаки радянського часу, що майже не відрізняються один від одного в художньому відношенні: обеліски на честь невідомих воїнів, загиблих в роки Другої світової війни, скульптури Батьківщини-матері і т. п., причому, це робилося часто за умови варварського знесення розташованих раніше на цих місцях храмів, каплиць та інших старовинних споруд.
Як відомо, не відразу в СРСР після закінчення війни день перемоги радянської армії над гітлерівцями стали вважати справжнім святом і урочисто відзначати його. Аж надто багато, біди, відчаю, страждань принесла війна, від якої країна, що лежала в руїнах, з великими проблемами поступово відновлювалося. Зауважимо, що кількість загиблих і скалічених з боку переможців у багато разів перевищувала кількість жертв серед переможених. Йшли роки, а на вулицях міст ще довго сиділи інваліди-воїни, що просили милостиню. Однак, раптом, в один момент, не інакше як за указом зверху, всі ці нещасні були кудись вивезені (що характеризувало сталінізм, як епоху вкрай нелюдського деспотизму) і лише згодом, в період брежнєвського «застою» або «застілля» (для різних соціальних груп цей час бачився по-різному), виникла традиція святкування перемоги особливо урочисто і масштабно. І це, незважаючи на те, що радянські громадяни (вже після обвалення «сталінської залізної завіси» в хрущовський час) отримали, нарешті, можливість бувати за кордоном, і бачити, наприклад, що в Німеччині колишні ветерани Другої світової війни відчувають себе в будинках для людей похилого віку набагато комфортніше, ніж ветерани країни, що перемогла, а вони вимушені доживати свій вік в наших будинках подібного призначення в жахливих умовах.
Мимоволі напрошується питання: якщо влада у країні була дійсно народною, то чи не варто було їй хоча б з позицій гуманності направити ті величезні бюджетні кошти, які йшли на помпезні святкування давніх військових перемог і виготовлення обелісків та інших пам’ятних знаків «невідомим» солдатам, на вирішення нагальних проблем народу?
Дисиденти того часу в своєму колі (незважаючи на загрозу примусового утримання їх в психушці або в’язниці за незгоду з офіційною комуністичною ідеологією) з даного приводу дозволяли собі іронізувати, що вже все навколо «обматерили и засолдатили».
Дійсно, на цьому прикладі ми бачимо крайню ступінь цинізму, яка склалася в сфері «монументальної пропаганди» колишнього СРСР. Додам до сказаного один, дуже істотний, з моєї точки зору, момент: тільки в радянській армії згідно нелюдського указу Сталіна в роки війни було скасовано право військовослужбовців мати при собі металевий жетон, за яким у випадках їх загибелі в бойових діях, при вибухах, пожежах тощо, була б можливість ідентифікувати їх особу, щоб своєчасно повідомити про це родичам загиблого, виплатити якусь грошову допомогу і т. ін. Натомість, вдови і діти-сироти отримували з фронту лише відписку зі скупим формулюванням – «Загинув при невідомих обставинах».
Але повернемося знову до абсурдної ситуації, яка відбувалася в столиці України. Головна вулиця Києва, хоч і не була перейменована і зберегла свою старовинну назву, але була фланкована з двох своїх кінців вельми масштабними за розміром скульптурними зображеннями Леніна: одним – на теперішньому майдані Незалежності (який тоді, як і сам пам’ятник, носив ім’я Жовтневого перевороту), іншим – на Бесарабці. З настанням пори української незалежності обидва пам’ятники були знесені.
Монумент на ім’я Жовтневого перевороту було демонтовано цілком легальним шляхом у зв’язку з подіями «Революції на граніті», а пам’ятник на Бесарабці – був знесений і розбитий на друзки по-волюнтаристськи під час «Революції гідності». І в тому, що під час революції перемагає спонтанне народовладдя, на мою думку, немає нічого дивного. Інакше це не революція. У нас вона поки що, на жаль, не доведена до кінця, але маємо надію – відбувається і в справах, і в умах людей.
Гадаю, потрібно, хоча б стисло торкнутися особливостей двох згаданих творів монументального мистецтва: все ж таки не випадково вони були встановлені в центрі столиці. Що до того, що стояв на Майдані, зауважу, що відразу ж при його появі збирався опублікувати статтю з різкою його критикою... Але не наважився, вірніше, не сподівався, що де-небудь зможу її опублікувати. Впало в око цинічне використання художніх традицій, композиційних прийомів, що використовувалися ще в мистецтві стародавнього Єгипту: по суті, в мистецтві рабовласницького суспільства, коли зображення фараона за кольором і розміром відрізнялося від підданих, що кубляться біля його ніг (в київському пам’ятнику – це невеликі сірі фігурки робітників і селян у ніг великої і світлої постаті вождя-велетня). Що ж стосується бесарабського монумента, то в деякому сенсі не можна не погодитися з думкою його шанувальників про певні художні переваги цього твору, виконаного відомим скульптором С. Меркуровим – автором цілого ряду інших відомих робіт. Але тільки варто обмовитися, в якому саме сенсі. Зауважу, що одна справа – художній образ, а інша – реальна особистість з її слабкостями і пороками. І якщо перед скульптором стояло завдання ідеалізації і звеличення Леніна, як «вождя пролетаріату», то він талановито з ним впорався. Але якщо зараз все більше розкривається правда про нього, як про кривавого диктатора, напевно те, що сталося з пам’ятником – є закономірністю.
У середовищі професійної громадськості зараз активно обговорюється проблема збереження найбільш яскравих зразків мистецтва епохи тоталітаризму і необхідність створення для цього спеціальних музеїв та заповідників. І це було б правильним рішенням з боку нинішньої влади. У зв’язку з цим цікаво відзначити, що указ про знесення «комуністичних символів» був виданий ще президентом В. Ющенком. Однак на той час постанову такого роду було важко виконати з тієї причини, що і в парламенті, і в урядових установах тоді засідала велика кількість комуністів, які не дозволяли навіть цивілізованим способом вирішити долю спадщини комуністичної ідеології. На підтвердження своїх слів наведу вражаючий епізод з показного суспільно-політичного життя того часу, свідком якого я став, будучи активістом Товариства охорони пам’яток історії та культури.
Якось на одному з розширених засідань Товариства, що відбувалося під головуванням академіка П. П. Толочка – відомого прихильника комуністичної ідеології, в залі з’явився начальник київського управління охорони історичного середовища Р. І. Кухаренко з великим альбомом в руках, та на весь зал заявив, що в альбомі фотографії декількох десятків бюстів і пам’ятників Леніну, що знаходяться на території київських заводів і фабрик, причому нічим не примітних і навіть антихудожніх, і що він просить Товариство підтримати його намір демонтувати або куди-небудь перенести ці пам’ятники. Підійшовши до голови, він поклав альбом на стіл перед ним. Але Толочко, навіть не розкриваючи альбому, презирливо відсунув його в сторону і сказав повчальну фразу як для Кухаренка, так і для усіх присутніх в залі: «Товариство існує не для того, щоб руйнувати, а для того, щоб захищати». На цьому вказане питання на засіданні Товариства було повністю закрито.
Особливо вражаючою подією, що викликала в суспільстві суперечливі судження, було встановлення на дніпровських схилах в охоронній зоні Києво-Печерської Лаври гігантської металевої статуї Батьківщини-матері, яка, образно кажучи, «роздавила» лаврський ансамбль в масштабі, позбавила його колишньої краси і справжньої монументальності.
Чи можна вважати такий непродуманий вибір місця встановлення статуї Батьківщини-матері випадковістю? Навряд чи. Відомо, що одне з основних своїх завдань її творці вбачали в тому, щоб перевершити за розмірами і висотою всі подібні монументи, в тому числі і волгоградський. У багатьох містах колишнього СРСР є подібні статуї-гіганти, які беруть свій початок від скульптури Ніки – давньогрецької богині перемоги. Але якщо в більшості з них, в тому числі і волгоградської (встановленої в тому місці, де настав переламний момент в ході Другої світової війни), є порив справжніх пристрастей, пафос реальних людських почуттів, то що відображає застигла умовна поза-схема київської «велетки»? Аж ніяк не радість і заспокоєння викликає цей образ, а лише страх і сум’яття. Гігантоманія і лжепафос подібних київським «видатних» зразків радянського монументального мистецтва ставить їх на один рівень зі зразками мистецтва іншого тоталітарного суспільства того часу – фашистської Німеччини. Цікаво також відзначити чисто формальну («ідеологічну») невідповідність історичній правді композиційного рішення монумента: замахується Батьківщина-мати своїм мечем не в бік заходу, звідки прийшли загарбники і куди потім їх гнали, а в протилежний.
Характерно, що в епосі, у фольклорних традиціях слов’янських народів ми не зможемо знайти подібного образу жінки-воїтельки. Закута в сталь статуя київської Батьківщини-матері близька швидше до образу лютої богині війни скандинавського епосу Валькірії і дуже далека за художнім вирішенням та ідейним, духовним значенням від Оранти-Богоматері, яка молиться за рід людський, зображеної у вівтарі Софійського собору. Чи місце їй поруч зі святинями Києво-Печерської Лаври?
Незважаючи на все вищевикладене, треба все ж підкреслити, що головна проблема того, що сталося на дніпровському схилі полягає, мабуть, не в естетичних недоліках (або перевагах – адже «у кожного свій смак»). Вона, перш за все, екологічного характеру – виникла загроза подальшого фізичного існування Лаври та її печерного комплексу.
За відомостями, що містяться в статті «Вплив геоенергетичних аномалій на екологію Києва» («Геологічний журнал», К., №2, 1991 р.), пагорб, на якому височить монумент Батьківщині-матері, є безперечно геопатогенною зоною. Земна куля – це великий кристал, на поверхні якого утворюється силова електромагнітна сітка, що визначає характер земної поверхні – одні ділянки стають «мокрими», «гнилими», а інші (розташовані, здавалося б, зовсім поруч) – «сухими». Мабуть, тому століттями, аж до недавнього часу, лаврські пагорби з мощами святих угодників залишалися «сухими». Адже волога йшла за принципом сполучених посудин південніше, у сусідній пагорб. Напевно, наші предки, спираючись на досвід екстрасенсів-лозошукачів, добре знали, де можна будувати житло і храми, а де цього робити не слід, бо це шкідливо для здоров’я людей. Дійсно, незважаючи на щільну забудову лаврського пагорба в цілому, ця розташована поруч ділянка, здавна (до початку будівництва Печерської фортеці) належала Лаврі та використовувалася лише під цвинтар і городи.
Тільки невеликі споруди службово-господарського призначення зводилися тут пізніше військовою владою. І лише за радянських часів ініціатори спорудження монументу поклали око на незабудовану ділянку придніпровського схилу, яка здавалося б дуже підходить для їх цілей. Однак гігантська статуя, встановлена на «мокрому» місці, порушила століттями сформовану тут циркуляцію ґрунтових вод, і щоб не дати їй нахилитися і впасти, в її основу постійно заливають рідке скло. Але чи не з цих причин останнім часом посилився процес замокання лаврських печер. Думаю, вже зараз невідкладно потрібно вирішити питання: що зберегти, а що демонтувати, незважаючи на значні витрати. Невже допустимо, щоб в наші дні, коли Україна прагне зайняти гідне місце серед цивілізованих країн, гинули наші святині, що витримали лихоліття минулих часів?!
ЄВГЕНІЙ ВУЧЕТИЧ, ВАСИЛЬ БОРОДАЙ. Батьківщина-мати, 1970-ті. Метал
№ 1/2017