ТЕАТР-САРКОФАГ – «ЧОРНОБИЛЬ КИЇВСЬКОГО МОНМАРТРУ»?
Михайло Дегтярьов
НЕЩОДАВНО В КУЛЬТУРНОМУ ЖИТТІ СТОЛИЦІ УКРАЇНИ СТАЛАСЯ ВЕЛЬМИ РЕЗОНАНСНА ПОДІЯ, ПОВ’ЯЗАНА З АНДРІЇВСЬКИМ УЗВОЗОМ: 29 ЛИСТОПАДА МИНУЛОГО, 2016 р. НА ОГЛЯД КИЇВСЬКОЇ ПУБЛІКИ БУВ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ ФАСАД НОВОЇ МАСШТАБНОЇ БУДІВЛІ «КИЇВСЬКОГО ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ НА ПОДОЛІ», ЯКИЙ ПРОТЯГОМ ДЕКІЛЬКОХ РОКІВ БУВ ТАЄМНИЧИМ ПОЛОТНОМ-БАНЕРОМ. АЛЕ КОЛИ БАНЕР ЗНЯЛИ, ТО ПОБАЧЕНЕ ПРИГОЛОМШИЛО ВЕЛИКУ ЧАСТИНУ ОСВІЧЕНИХ КИЯН МАЙЖЕ ДО ШОКОВОГО СТАНУ. ПЕРЕД ЇХНІМИ ОЧИМА З’ЯВИЛАСЯ ВЕЛИЧЕЗНА СПОРУДА ПОХМУРОЇ ПОДОБИ І ПРИМІТИВНО-ПЛАГІАТНИХ ГЕОМЕТРИЧНИХ ФОРМ, ЩО ПІДНОСЯТЬСЯ НАД НЕВИСОКОЮ СТАРОВИННОЮ ЗАБУДОВОЮ І ЯВНО ДИСГАРМОНІЮЮТЬ З АРХІТЕКТУРНИМ І ЛАНДШАФТНИМ ДОВКІЛЛЯМ.
Слід зауважити, що Андріївський узвіз – одна з останніх вулиць історичного центру Києва, яка, попри ряд новобудов, все ж значною мірою ще зберігає свою самобутню подобу, так би мовити, «ауру» старовини.
Вона забудовувалася здебільшого в ХІХ ст. – початку ХХ ст., і тут збереглися будівлі архітектурних стилів від періоду класицизму до модерну. Сьогодні для нас безумовний інтерес становлять не лише ті будівлі, що мають статус пам’ятників архітектури, але й інші історичні споруди у яких жили, найчастіше, відомі кияни, гідні того, аби пам’ять про них була збережена хоч би завдяки цим будівлям.
На жаль, історія багатьох подібних споруд дотепер вивчена не досить повно і не скрізь на них є меморіальні дошки. Слід підкреслити, що згідно із законодавством про охорону пам’ятників Андріївський узвіз є невід’ємною складовою частиною Державного історико-архітектурного заповідника «Древній Київ», створеного у 1987 р. А вже у 2012 р. архітектурному ансамблю конкретно цієї вулиці надано статус «Комплексного пам’ятника містобудування».
Через зазначені урядові постанови на цій заповідній охоронній території заборонялося зводити будь-які нові масштабні споруди. Винятки із правил в особливих випадках допускалися, але з обов’язковою умовою, що нова споруда гармонійно вписуватиметься в історичне середовище, що склалося, і відповідатиме їй за всіма основними характеристиками: габаритами, стилістикою, інфраструктурою тощо.
Проект новобудови мав розроблятися на конкурсній основі із залученням до його обговорення широких кіл громадськості, і при цьому, остаточно затверджуватися Верховною Радою України.
Слід підкреслити, що традиція облаштування заповідних територій для збереження в недоторканності старовинної забудови давно склалася в багатьох історичних центрах Європи. І Україною, яка прагне нарівні увійти в сім’ю цивілізованих європейських країн, був ратифікований ряд міжнародних угод про необхідність зберігати свою національну, історичну і культурну спадщину, що є значною і невід’ємною частиною світової скарбниці.
Але, на жаль, зараз у нас спостерігається вкрай зверхнє ставлення до цих зобов’язань. Прикладів цьому за останні роки, особливо в столиці країни, хоч греблю гати. Але все-таки випадок з «театром на Подолі» особливо волаючий.
Конкурс на кращий проект будівлі театру не проводився, почали його будувати без жодного обговорення, і до того ж, на огорожі будівельного майданчика не було встановлено необхідного в таких випадках інформаційного щита (із зображенням майбутньої споруди, що дозволяло б у загальних рисах отримати про нього уявлення).
Тому повністю можна виправдати реакцію активних представників громадськості, які почали засипати відповідальних чиновників своїми петиціями, зверненнями в ЗМІ, організацією мітингів протесту під новобудовою, а також збором підписів для звернення безпосередньо до Президента країни (і це, я думаю, дуже правильний тактичний хід, оскільки основним інвестором і меценатом будівництва театральної будівлі, як відомо, є корпорація «Рошен»).
Цікаво зазначити, що вже 17 грудня 2016 року було створено громадське об’єднання «Громада Андріївського узвозу», до якого увійшли архітектори, мистецтвознавці і багато інших представників професійної громадськості, небайдужі до долі історичного Києва.
Були, звичайно, і ті, хто рішуче став на захист протизаконного будівництва «Театру на Подолі». Вже в день самої «презентації» будівлі на столі мера Києва В. Кличка лежав псевдолист з підписами 50-ти діячів мистецтва (в основному, театру і кіно), які вирішили морально підтримати ініціатора будівництва театру – режисера Віталія Малахова, мабуть, не лише захищаючи в цілому свої корпоративні інтереси, але й з надією мати тут додатковий заробіток «про чорний день».
Що ж до чиновників, то в їхніх офіційних заявах, як не дивно, довгий час абсолютно не йшлося про головне – про порушення положень законодавства про охорону історичного середовища, а все зводилося, в основному, до міркувань про те, що, «якщо комусь архітектурний образ майбутнього театру не подобається, то комусь, навпаки, дуже подобається». Мені особисто особливо різало вуха, коли таким чином дозволив собі висловлюватися головний архітектор Києва Олександр Свистунов, який нещодавно отримав свою посаду в результаті нібито дуже суворого конкурсного відбору. Будучи продуктом майстерні одіозного колишнього головного архітектора міста Сергія Бабушкіна, що протиправно «прикрасив» історичний центр Києва монстрами-хмарочосами, Свистунов запозичив у свого наставника зразок зверхнього ставлення до нашої культурної спадщини. Наочним підтвердженням цього може слугувати спроектована вже самим Свистуновим готельна будівля-монстр – «Інтерконтиненталь» в охоронній зоні Св. Софії Київської, що фактично
«розчавила» своїми габаритами всі навколишні пам’ятники архітектури цінної сакральної території.
Мимоволі виникає питання: чи не «просвистить» остаточно молодий амбітний архітектор нашу історико-культурну спадщину за час свого перебування на посаді?
Повертаючись до теми «театру» зазначу, що деяку надію на оптимальне вирішення проблеми з новобудовою несуть запевнення самого мера міста, що остаточне вирішення питання буде обов’язково прийнято на розширеному засіданні Містобудівної Ради, причому із запрошенням на нього не лише кращих фахівців, але і всіх охочих представників громадськості.
Є бажання залишатися оптимістом, але є побоювання розвитку подій за найгіршим сценарієм. Дотепні кияни вже навигадували для безглуздої похоронної будівлі багато різних іронічних назв. Але боюся, що одна з них – «саркофаг» може виявитися, образно кажучи, пророчою. Адже, якщо цей «саркофаг» на Подолі, не дивлячись на гостру критику на адресу його апологетів, все ж уціліє, то з часом поширюваний ним довкола згубний «радіоактивний пил» нестиме загибель всьому прекрасному навколо і, насамперед, ансамблю Андріївського узвозу.
Це може бути прецедентом того, що надалі в різних «злачних» по-шахрайськи приватизованих куточках узвозу (бо згідно із законом земля в заповіднику історико-культурного призначення приватизації не підлягає), а то і на місцях умисне знищуваних старовинних споруд зростатимуть величезні будівлі «коморно-контейнерного» типу. Саме такі будівлі в своїй майстерні у великій кількості вже спроектував харківський архітектор О. Дроздов, причому для різноманітного утилітарно-функціонального призначення. Зокрема, в київському театрі-«контейнері» для задоволення відвідувачів, окрім вистав, планується облаштування ресторанів та інших торгівельних закладів, і навіть нічної «наливайки». Таким чином, переслідуються суто комерційні цілі: спроектований багатофункціональний торгівельний майданчик під пристойною назвою «Драматичний академічний театр».
Дроздов, мабуть, не розуміє, що те, що характерне для промислового Харкова (де звик працювати Дроздов), абсолютно недоречне для «київського Монмартру», «вулиці-свята», де художники та народні умільці отримали право, як це сталося свого часу в Парижі, виставляти свої твори не лише на продаж, але і просто для розваги публіки. Паризький Монмартр є свого роду «дорогою до храму». Він піднімається на пагорб, який вінчає церква Сакре-Кьор («святе серце»). Це місце разом з Лувром і Ейфелевою вежею має велику популярність серед туристів.
Андріївський узвіз – також дорога до храму – до перлини київської архітектури, візитівки Києва – Андріївської церкви і, можна сказати, до святого місця, звідки почало забудовуватися наше місто. Але якщо там, на паризькому Монмартрі, історичне середовище залишилося недоторканним, заповідним, то яке насильство з боку хижаків-забудовників зараз спостерігається у нас при нинішньому правовому беззаконні у всіх сферах державного і суспільного життя. І до якої міри зростає загроза фізичному існуванню самої Андріївської церкви у зв’язку з посиленням транспортного навантаження на вулицю, безпосередньо в охоронній зоні цього безцінного пам’ятника архітектури та історії?! Адже вже зараз значно посилюються, стаючи незворотніми, зсувні процеси поблизу храму на дніпровських схилах!
Цікаво зазначити, що український уряд впродовж багатьох років неодноразово вносив пропозицію занести Андріївську церкву до всесвітнього списку об’єктів ЮНЕСКО і готував для цього необхідні документи. Але щоразу фахівці цієї авторитетної організації, відвідуючи Київ, знаходили пам’ятник у вельми незадовільному технічному стані. А без гарантії з боку нашої держави забезпечення заходів для надійного збереження пам’ятника неможливе його внесення до списку ЮНЕСКО.
Це ганьба всім нашим офіційним особам, яким довірено займатися справою охорони національних культурних цінностей.
Чому ж не проводився конкурс із залученням всіх охочих київських архітекторів, що знають краще іногородніх, де, як і що можна будувати в їх улюбленому місті? Пролити світло на деякі аспекти цієї скандальної історії вдалося відомій журналістці Ірині Кармановій, яка опублікувала в інтернеті на сайті «Ні, корупції» статтю під помітною назвою-питанням: «Чиновників, що порушили закон і допустили розтрату 165 мільйонів гривень, покарають?»
У даному випадку їй вдалося з’ясувати, як все сталося. Як виявилось, проект «театру» дійсно був офіційно погоджений і відповідальність за це лежить на Міністерстві культури України, вірніше, персонально на його співробітниці – заступниці міністра Тамарі Мазур, посада якої несе в собі великий корупційний ризик. Будучи юристом за освітою, Мазур нехтувала затвердженою процедурою, згідно з якою обговорення настільки значних об’єктів в заповідних зонах в обов’язковому порядку повинні проводиться на науково-методичній раді Міністерства культури, куди входять архітектори, історики, мистецтвознавці, археологи високої кваліфікації і з великим стажем та досвідом роботи. І ці кваліфіковані фахівці, поза сумнівом, не допустили б скандального рішення про будівництво такого «театру».
У публікації Карманової наведені копії деяких документів за проектом та історико-містобудівним обґрунтуванням до нього (також затвердженим Т. Мазур), отримати які журналістці вдалося з великими труднощами. Тема даної статті – це, напевно, тема для початку детективної кримінальної історії з довгим інтригуючим завершенням, або, краще сказати, лише початок поганого чи хорошого кінця! Поки ми цього не знаємо.
На закінчення хотілося б поділитися з читачами ще деякими міркуваннями. Театри, як правило, розташовуються на відкритих для огляду місцях, будучи свого роду, містобудівними об’єктами.
Проте при першому погляді на похмуру будівлю, що стоїть на Андріївському узвозі на крутому узгір’ї, на вигині вулиці, на самому її краю, дуже важко вирішити, яке же у нього функціональне призначення. Придивившись уважніше, можна ще більше здивуватися, переконавшись, що новобудова порушує цілий ряд містобудівних норм і правил. Адже це заповідна територія. За таких умов створюється велика небезпека для людей, що знаходяться у великій кількості усередині будівлі, бо в разі виникнення пожежі чи терористичного акту маємо лише один «парадний» під’їзд до будівлі з боку вулиці. З інших сторін споруду оточує висока гора.
Що стосується людей з обмеженими фізичними можливостями, яким упорядники театру обіцяють супермодернові, комфортні умови (наприклад, швидкий підйом на будь-який поверх будівлі на ліфті прямо з інвалідною коляскою), то для них просто важко буде сюди дістатися через великий нахил узвозу.
Можна говорити ще про багато що. Про порушення новобудовою охоронної зони двоповерхового пам’ятника архітектури, що знаходиться поруч, до якого театр-монстр прибудований впритул і створює страшний антиестетичний контраст тощо.
Але потрібно торкнутися ще однієї дуже важливої містобудівної проблеми, яка хвилює багатьох киян – необхідності збереження і відновлення Гостинного двору на Подолі, руїни якого вже декілька років стоять за парканом у центрі Контрактової площі. Їх можна назвати пам’ятником нездійснених надій Революції гідності.
Бо саме тут за рік до подій на Майдані сталася прелюдія революції. Саме сюди на мітинги протесту, щоб не дати спотворити будівлю варварською незаконною надбудовою, приходили студенти Києво-Могилянської академії та інших вишів, чергували навіть ночами в просторому внутрішньому дворі будівлі. Протистояння завершилося жорстоким биттям і розгоном молоді «беркутом», що увірвався всередину двору. Оскільки ця подія сталася усередині двору, то вона не дістала широкого резонансу. Але тепер, особливо перед Євробаченням, коли в Київ приїжджатимуть іноземні туристи, імущі владу чиновники могли б зробити красивий жест – ухвалити рішення про відновлення будівлі і пристосування її під «драматичний театр на Подолі», захистивши, тим самим, «київський Монмартр» від «чорної чуми».
Адже кращого місця і будівлі для розміщення театру і уявити не можна, якщо в центрі площі буде відновлена красива будівля високого класицизму, що має виходи на всі чотири сторони і зручні для інвалідних колясок під’їзди-пандуси. Великий внутрішній двір будівлі вельми зручний для побудови тут сцени і партеру. А двоярусну аркаду-галерею, що йде по периметру двору, можна легко пристосувати під лоджії для глядачів.
Одним словом, і будівля буде відреставрована, як пам’ятник революції, і для суспільства велика буде користь.
Ясна річ: ось в що пани інвестори-меценати і бізнесмени-благодійники потрібно зараз невідкладно вкладати гроші. Отже, успіхів усім Вам у цій благородній справі, яка увіковічнить Ваші імена!
Вона забудовувалася здебільшого в ХІХ ст. – початку ХХ ст., і тут збереглися будівлі архітектурних стилів від періоду класицизму до модерну. Сьогодні для нас безумовний інтерес становлять не лише ті будівлі, що мають статус пам’ятників архітектури, але й інші історичні споруди у яких жили, найчастіше, відомі кияни, гідні того, аби пам’ять про них була збережена хоч би завдяки цим будівлям.
На жаль, історія багатьох подібних споруд дотепер вивчена не досить повно і не скрізь на них є меморіальні дошки. Слід підкреслити, що згідно із законодавством про охорону пам’ятників Андріївський узвіз є невід’ємною складовою частиною Державного історико-архітектурного заповідника «Древній Київ», створеного у 1987 р. А вже у 2012 р. архітектурному ансамблю конкретно цієї вулиці надано статус «Комплексного пам’ятника містобудування».
Через зазначені урядові постанови на цій заповідній охоронній території заборонялося зводити будь-які нові масштабні споруди. Винятки із правил в особливих випадках допускалися, але з обов’язковою умовою, що нова споруда гармонійно вписуватиметься в історичне середовище, що склалося, і відповідатиме їй за всіма основними характеристиками: габаритами, стилістикою, інфраструктурою тощо.
Проект новобудови мав розроблятися на конкурсній основі із залученням до його обговорення широких кіл громадськості, і при цьому, остаточно затверджуватися Верховною Радою України.
Слід підкреслити, що традиція облаштування заповідних територій для збереження в недоторканності старовинної забудови давно склалася в багатьох історичних центрах Європи. І Україною, яка прагне нарівні увійти в сім’ю цивілізованих європейських країн, був ратифікований ряд міжнародних угод про необхідність зберігати свою національну, історичну і культурну спадщину, що є значною і невід’ємною частиною світової скарбниці.
Але, на жаль, зараз у нас спостерігається вкрай зверхнє ставлення до цих зобов’язань. Прикладів цьому за останні роки, особливо в столиці країни, хоч греблю гати. Але все-таки випадок з «театром на Подолі» особливо волаючий.
Конкурс на кращий проект будівлі театру не проводився, почали його будувати без жодного обговорення, і до того ж, на огорожі будівельного майданчика не було встановлено необхідного в таких випадках інформаційного щита (із зображенням майбутньої споруди, що дозволяло б у загальних рисах отримати про нього уявлення).
Тому повністю можна виправдати реакцію активних представників громадськості, які почали засипати відповідальних чиновників своїми петиціями, зверненнями в ЗМІ, організацією мітингів протесту під новобудовою, а також збором підписів для звернення безпосередньо до Президента країни (і це, я думаю, дуже правильний тактичний хід, оскільки основним інвестором і меценатом будівництва театральної будівлі, як відомо, є корпорація «Рошен»).
Цікаво зазначити, що вже 17 грудня 2016 року було створено громадське об’єднання «Громада Андріївського узвозу», до якого увійшли архітектори, мистецтвознавці і багато інших представників професійної громадськості, небайдужі до долі історичного Києва.
Були, звичайно, і ті, хто рішуче став на захист протизаконного будівництва «Театру на Подолі». Вже в день самої «презентації» будівлі на столі мера Києва В. Кличка лежав псевдолист з підписами 50-ти діячів мистецтва (в основному, театру і кіно), які вирішили морально підтримати ініціатора будівництва театру – режисера Віталія Малахова, мабуть, не лише захищаючи в цілому свої корпоративні інтереси, але й з надією мати тут додатковий заробіток «про чорний день».
Що ж до чиновників, то в їхніх офіційних заявах, як не дивно, довгий час абсолютно не йшлося про головне – про порушення положень законодавства про охорону історичного середовища, а все зводилося, в основному, до міркувань про те, що, «якщо комусь архітектурний образ майбутнього театру не подобається, то комусь, навпаки, дуже подобається». Мені особисто особливо різало вуха, коли таким чином дозволив собі висловлюватися головний архітектор Києва Олександр Свистунов, який нещодавно отримав свою посаду в результаті нібито дуже суворого конкурсного відбору. Будучи продуктом майстерні одіозного колишнього головного архітектора міста Сергія Бабушкіна, що протиправно «прикрасив» історичний центр Києва монстрами-хмарочосами, Свистунов запозичив у свого наставника зразок зверхнього ставлення до нашої культурної спадщини. Наочним підтвердженням цього може слугувати спроектована вже самим Свистуновим готельна будівля-монстр – «Інтерконтиненталь» в охоронній зоні Св. Софії Київської, що фактично
«розчавила» своїми габаритами всі навколишні пам’ятники архітектури цінної сакральної території.
Мимоволі виникає питання: чи не «просвистить» остаточно молодий амбітний архітектор нашу історико-культурну спадщину за час свого перебування на посаді?
Повертаючись до теми «театру» зазначу, що деяку надію на оптимальне вирішення проблеми з новобудовою несуть запевнення самого мера міста, що остаточне вирішення питання буде обов’язково прийнято на розширеному засіданні Містобудівної Ради, причому із запрошенням на нього не лише кращих фахівців, але і всіх охочих представників громадськості.
Є бажання залишатися оптимістом, але є побоювання розвитку подій за найгіршим сценарієм. Дотепні кияни вже навигадували для безглуздої похоронної будівлі багато різних іронічних назв. Але боюся, що одна з них – «саркофаг» може виявитися, образно кажучи, пророчою. Адже, якщо цей «саркофаг» на Подолі, не дивлячись на гостру критику на адресу його апологетів, все ж уціліє, то з часом поширюваний ним довкола згубний «радіоактивний пил» нестиме загибель всьому прекрасному навколо і, насамперед, ансамблю Андріївського узвозу.
Це може бути прецедентом того, що надалі в різних «злачних» по-шахрайськи приватизованих куточках узвозу (бо згідно із законом земля в заповіднику історико-культурного призначення приватизації не підлягає), а то і на місцях умисне знищуваних старовинних споруд зростатимуть величезні будівлі «коморно-контейнерного» типу. Саме такі будівлі в своїй майстерні у великій кількості вже спроектував харківський архітектор О. Дроздов, причому для різноманітного утилітарно-функціонального призначення. Зокрема, в київському театрі-«контейнері» для задоволення відвідувачів, окрім вистав, планується облаштування ресторанів та інших торгівельних закладів, і навіть нічної «наливайки». Таким чином, переслідуються суто комерційні цілі: спроектований багатофункціональний торгівельний майданчик під пристойною назвою «Драматичний академічний театр».
Дроздов, мабуть, не розуміє, що те, що характерне для промислового Харкова (де звик працювати Дроздов), абсолютно недоречне для «київського Монмартру», «вулиці-свята», де художники та народні умільці отримали право, як це сталося свого часу в Парижі, виставляти свої твори не лише на продаж, але і просто для розваги публіки. Паризький Монмартр є свого роду «дорогою до храму». Він піднімається на пагорб, який вінчає церква Сакре-Кьор («святе серце»). Це місце разом з Лувром і Ейфелевою вежею має велику популярність серед туристів.
Андріївський узвіз – також дорога до храму – до перлини київської архітектури, візитівки Києва – Андріївської церкви і, можна сказати, до святого місця, звідки почало забудовуватися наше місто. Але якщо там, на паризькому Монмартрі, історичне середовище залишилося недоторканним, заповідним, то яке насильство з боку хижаків-забудовників зараз спостерігається у нас при нинішньому правовому беззаконні у всіх сферах державного і суспільного життя. І до якої міри зростає загроза фізичному існуванню самої Андріївської церкви у зв’язку з посиленням транспортного навантаження на вулицю, безпосередньо в охоронній зоні цього безцінного пам’ятника архітектури та історії?! Адже вже зараз значно посилюються, стаючи незворотніми, зсувні процеси поблизу храму на дніпровських схилах!
Цікаво зазначити, що український уряд впродовж багатьох років неодноразово вносив пропозицію занести Андріївську церкву до всесвітнього списку об’єктів ЮНЕСКО і готував для цього необхідні документи. Але щоразу фахівці цієї авторитетної організації, відвідуючи Київ, знаходили пам’ятник у вельми незадовільному технічному стані. А без гарантії з боку нашої держави забезпечення заходів для надійного збереження пам’ятника неможливе його внесення до списку ЮНЕСКО.
Це ганьба всім нашим офіційним особам, яким довірено займатися справою охорони національних культурних цінностей.
Чому ж не проводився конкурс із залученням всіх охочих київських архітекторів, що знають краще іногородніх, де, як і що можна будувати в їх улюбленому місті? Пролити світло на деякі аспекти цієї скандальної історії вдалося відомій журналістці Ірині Кармановій, яка опублікувала в інтернеті на сайті «Ні, корупції» статтю під помітною назвою-питанням: «Чиновників, що порушили закон і допустили розтрату 165 мільйонів гривень, покарають?»
У даному випадку їй вдалося з’ясувати, як все сталося. Як виявилось, проект «театру» дійсно був офіційно погоджений і відповідальність за це лежить на Міністерстві культури України, вірніше, персонально на його співробітниці – заступниці міністра Тамарі Мазур, посада якої несе в собі великий корупційний ризик. Будучи юристом за освітою, Мазур нехтувала затвердженою процедурою, згідно з якою обговорення настільки значних об’єктів в заповідних зонах в обов’язковому порядку повинні проводиться на науково-методичній раді Міністерства культури, куди входять архітектори, історики, мистецтвознавці, археологи високої кваліфікації і з великим стажем та досвідом роботи. І ці кваліфіковані фахівці, поза сумнівом, не допустили б скандального рішення про будівництво такого «театру».
У публікації Карманової наведені копії деяких документів за проектом та історико-містобудівним обґрунтуванням до нього (також затвердженим Т. Мазур), отримати які журналістці вдалося з великими труднощами. Тема даної статті – це, напевно, тема для початку детективної кримінальної історії з довгим інтригуючим завершенням, або, краще сказати, лише початок поганого чи хорошого кінця! Поки ми цього не знаємо.
На закінчення хотілося б поділитися з читачами ще деякими міркуваннями. Театри, як правило, розташовуються на відкритих для огляду місцях, будучи свого роду, містобудівними об’єктами.
Проте при першому погляді на похмуру будівлю, що стоїть на Андріївському узвозі на крутому узгір’ї, на вигині вулиці, на самому її краю, дуже важко вирішити, яке же у нього функціональне призначення. Придивившись уважніше, можна ще більше здивуватися, переконавшись, що новобудова порушує цілий ряд містобудівних норм і правил. Адже це заповідна територія. За таких умов створюється велика небезпека для людей, що знаходяться у великій кількості усередині будівлі, бо в разі виникнення пожежі чи терористичного акту маємо лише один «парадний» під’їзд до будівлі з боку вулиці. З інших сторін споруду оточує висока гора.
Що стосується людей з обмеженими фізичними можливостями, яким упорядники театру обіцяють супермодернові, комфортні умови (наприклад, швидкий підйом на будь-який поверх будівлі на ліфті прямо з інвалідною коляскою), то для них просто важко буде сюди дістатися через великий нахил узвозу.
Можна говорити ще про багато що. Про порушення новобудовою охоронної зони двоповерхового пам’ятника архітектури, що знаходиться поруч, до якого театр-монстр прибудований впритул і створює страшний антиестетичний контраст тощо.
Але потрібно торкнутися ще однієї дуже важливої містобудівної проблеми, яка хвилює багатьох киян – необхідності збереження і відновлення Гостинного двору на Подолі, руїни якого вже декілька років стоять за парканом у центрі Контрактової площі. Їх можна назвати пам’ятником нездійснених надій Революції гідності.
Бо саме тут за рік до подій на Майдані сталася прелюдія революції. Саме сюди на мітинги протесту, щоб не дати спотворити будівлю варварською незаконною надбудовою, приходили студенти Києво-Могилянської академії та інших вишів, чергували навіть ночами в просторому внутрішньому дворі будівлі. Протистояння завершилося жорстоким биттям і розгоном молоді «беркутом», що увірвався всередину двору. Оскільки ця подія сталася усередині двору, то вона не дістала широкого резонансу. Але тепер, особливо перед Євробаченням, коли в Київ приїжджатимуть іноземні туристи, імущі владу чиновники могли б зробити красивий жест – ухвалити рішення про відновлення будівлі і пристосування її під «драматичний театр на Подолі», захистивши, тим самим, «київський Монмартр» від «чорної чуми».
Адже кращого місця і будівлі для розміщення театру і уявити не можна, якщо в центрі площі буде відновлена красива будівля високого класицизму, що має виходи на всі чотири сторони і зручні для інвалідних колясок під’їзди-пандуси. Великий внутрішній двір будівлі вельми зручний для побудови тут сцени і партеру. А двоярусну аркаду-галерею, що йде по периметру двору, можна легко пристосувати під лоджії для глядачів.
Одним словом, і будівля буде відреставрована, як пам’ятник революції, і для суспільства велика буде користь.
Ясна річ: ось в що пани інвестори-меценати і бізнесмени-благодійники потрібно зараз невідкладно вкладати гроші. Отже, успіхів усім Вам у цій благородній справі, яка увіковічнить Ваші імена!
№ 2/2017