ПЕРЕДЧУТТЯ ВІЛЬНОГО КРИЛА
Михайло Сирохман
СКУЛЬПТУРНА ПЛАСТИКА ВАСИЛЯ РОМАНА – МИСТЦЯ, ЩО ЖИВЕ Й ТВОРИТЬ В УЖГОРОДІ, МАЄ ОСОБЛИВИЙ ХАРАКТЕР. ЙОГО ПРОСТОРОВІ СУТНОСТІ ЧАСОМ ДО ЕРОТИЧНОГО ЧУТТЄВІ І РАЗОМ З ТИМ ВРІВНОВАЖЕНО-МОНУМЕНТАЛЬНІ. ОПАНОВУЮЧИ ВНУТРІШНІ ВЕРТИКАЛІ,ВОНИ ВИЗРІВАЮТЬ ВЛАСНИМИ ГАРМОНІЯМИ Й ТОЛЕРАНТНО УЗГОДЖУЮТЬ ДОВКОЛИШНІЙ ПРОСТІР.
|
Як би ж можливо дотиком очей звільняти з каменю найглибші таємниці, що пульсують в душі творця! Але є так,
що в руці скульптора зосереджується більше чутливості й довіри, рука має память і уяву, а з дотику рукою
починається містичний шлях, на якому кожен крок пропонує безліч ймовірностей...
Василь Роман
що в руці скульптора зосереджується більше чутливості й довіри, рука має память і уяву, а з дотику рукою
починається містичний шлях, на якому кожен крок пропонує безліч ймовірностей...
Василь Роман
Пульсуючоа синусоїда спокою і хвилювання, переконливість природних видозмін в динаміці стрімких силуетів, перетікання й злети поверхні. Вишукана точність і ніжність нюансів дихають зрілою цілісністю. На знакових поетапних світлинах крізь об’єктив фотокамери автор безкомпромісно тестує правдивість сказаного дотиком, протяжність і притягливість, драматургію лінеарного існування...
Василь Роман не відразу прийшов у скульптуру і не відразу став адептом формотворення, хоч постійно шукав альтернативні шляхи у мистецтві, виявляючи творчу активність, пристрасть до експерименту, нестримний потяг до нового. 1981 р. він закінчив відділ художньої обробки металу Ужгородського художнього училища, його викладачі з фаху – Йосип Пал і Василь Петрецький, а 1989 р. завершив навчання на факультеті дизайну інтер’єру Львівського інституту декоративно-ужиткового мистецтва, де головним вчителем був відомий скульптор Еммануїл Мисько.
Роки навчання – найбільшою мірою роки свободи. Прес соцреалізму втрачав силу, спонтанні прояви внутрішньої свободи і навіть зухвальства у процесі навчання вкоренили у свідомості потребу протистояти омертвінню, яке ховалося в інерції «офіційного мистецтва». Власна мова, врешті – стиль і особиста позиція в мистецькому просторі – ці найдорожчі якості формувалися виставками в балтійських республіках, які спільно з однодумцями вдавалося відвідувати у вільні студентські роки, а також все більш доступними виданнями світового мистецтва. Мистецькі горизонти пролягли далеко за межами інститутських стін.
Виставкову активність Василь Роман розпочав 1989 р. з участі у Другій всеукраїнській виставці малої пластики в Києві. Відтак розпочинається дуже активна, різноманітна і різноспрямована мистецька діяльність молодого мистця. 1990-ті рр. – це переважно симпозіуми скульптури в Україні та за кордоном: Владикавказ (1990), Ужгород (1991), Дебрецен, (1991, 1992), Теребовля (1994), Пюшпекладань (Угорщина, 1996), Мукачеве (1998, 1999), Кременчук (2001). У наступному десятиріччі переважають міжнародні пленери в Україні, Словаччині, Угорщині, Румунії, Польщі, а також інтернет-проекти і численні групові та персональні виставки. Виставки, що завжди цікаві несподіваним способом експонування, свіжими філософсько-ліричними акцентами та звучанням просторових силуетів. Артефакти Романа – поєднана енергія автора і матеріалу, повнокровно і вишукано працюючий виставковий ансамбль, та художнику цього замало. Він прагне підсилити змістонаповнення експозиції, випровокувати неочікувані сенси, зрештою ввести глядача у світ форм, втаємничити його у світ мистецького переживання. Він проводить спільну виставку з 11-річним учнем школи мистецтв Ґейзою Дєрке і 65-річним метром закарпатського аванґарду Ференцом Семаном – початковий і фінальний акорди життя в малярстві. А посередині – пульсуючі кам’яні форми, опрацьовані, здається, плином часу, а не руками, – ще одне своєрідне свідчення понадчасовості мистецтва (2002).
Виставкою «Світолад» (2007) Василь Роман привабив в Ужгород метра художнього скла Андрія Бокотея зі своїми учнями з Львівської академії. Окремі з них, навчаючись у коледжі, були й учнями Романа, що створило головну інтригу виставки – мистецькі резонанси між двома вчителями, а застиглі дивними кольорами скляні потоки узгодилися, створили новий лад із кам’яною і дерев’яною пластикою у залах художнього музею.
Творчі пошуки Василя Романа органічно оригінальні, він бачить звичні речі нетривіально, він завжди має смак і такт, відчуває масштаб і міру, він пристрасно розробляє ідею, іде до кінця і вміє зберегти рівновагу до завершального акорду. Все це вирізняє його в ужгородському скульптурному середовищі, яке склалося не так давно і яке творять не так багато мистців. Закінчилася радянська епоха, коли скульптура була заручницею комуністичної ідеології. Минула й остання четвертина ХХ ст., коли, починаючи з 1970-х рр., справжню скульптурну мову запровадили молоді скульптори Михайло Михайлюк, Іван Маснюк, Богдан Корж. Проминуло двадцять п’ять років творчої свободи, що були для Василя Романа його власною творчою свободою, і він наповнив їх новими ідеями, розуміннями, новими тенденціями і жанрами.
В. Роман вніс новий свіжий живописний і графічний дух у традиційний жанр меморіальних дощок. Майстер відкинув нав’язливу «фотографічнісь», документалізм портрету і надуману атрибутику антуражу. Його м’яко модельовані портрети лірично-одухотворені, схожість досягається на рівні душі, через розкриття внутрішнього світу особи, а не акуратним перелічуванням рис зовнішньої подібності. Бронзовий рельєф працює як цілісна пластична площина, художнику дорогі опрацьовані елементи і так само дорога гра фактур, спонтанна поведінка гарячого металу, який автор відливає власноручно, створивши свою міні-ливарню. Основна пластична тема підтримана супровідним сюжетом, легкими графічними акцентами. Кожен наступний твір – крок до вдосконалення. Найновіші роботи – меморіальні дошки, присвячені музикознавцю Володимиру Гошовському (2006) та художникові Василю Габді (2009).
Василь Роман чи не єдиний, хто ввів нові форми й нову стилістику в церковне мистецтво. Насамперед – це бездоганні за пропорціями кам’яні престоли в ужгородській церкві св. Михайла (2005), в церкві богословської академії (2008) та престол-джерело в каплиці св. Пантелеймона Цілителя, освяченій у колишньому парку Лаудона в Ужгороді (2011). А далі – меморіальна стела відродження греко-католицької церкви на ужгородській Кальварії (2009), меморіал репресованих священиків (2007), бюст єпископів Олександра Хіри в Тячеві (2008) та Івана Семедія в Малій Копані (2016) і ще пам’ятні знаки, вирішення архітектурних, декоративних елементів під час реставрації єпископської резиденції та облаштування площі Андрія Бачинського.
Василь Роман – єдиний, хто, виявивши професійну відповідальність, по суті, створив новий скульптурний жанр в ужгородському мистецькому просторі... Він у буквальному розумінні взяв на себе тягар роботи з великими кам’яними об’ємами. Точно знайдені пропорції, шляхетність композиції, гра полірованої гранітної поверхні, лаконічна і водночас дуже виразна символіка «вічної пам’яті і блаженного спокою» – все дихає художньою силою, строго, елегантно, поетично контрастує з примітивними масовими бетонними виробами самодіяльних і самовпевнених ремісників. Першим постав пам’ятник на могилі ректора Володимира Сливки (2005), наступні меморіальні споруди позначають місця поховання поета Петра Скунця (2009), письменника Юрія Керекеша (2010), художників Павла Бедзіра і Лізи Кремницької (2011), В’ячеслава Приходька (2013).
Василь Роман не відразу прийшов у скульптуру і не відразу став адептом формотворення, хоч постійно шукав альтернативні шляхи у мистецтві, виявляючи творчу активність, пристрасть до експерименту, нестримний потяг до нового. 1981 р. він закінчив відділ художньої обробки металу Ужгородського художнього училища, його викладачі з фаху – Йосип Пал і Василь Петрецький, а 1989 р. завершив навчання на факультеті дизайну інтер’єру Львівського інституту декоративно-ужиткового мистецтва, де головним вчителем був відомий скульптор Еммануїл Мисько.
Роки навчання – найбільшою мірою роки свободи. Прес соцреалізму втрачав силу, спонтанні прояви внутрішньої свободи і навіть зухвальства у процесі навчання вкоренили у свідомості потребу протистояти омертвінню, яке ховалося в інерції «офіційного мистецтва». Власна мова, врешті – стиль і особиста позиція в мистецькому просторі – ці найдорожчі якості формувалися виставками в балтійських республіках, які спільно з однодумцями вдавалося відвідувати у вільні студентські роки, а також все більш доступними виданнями світового мистецтва. Мистецькі горизонти пролягли далеко за межами інститутських стін.
Виставкову активність Василь Роман розпочав 1989 р. з участі у Другій всеукраїнській виставці малої пластики в Києві. Відтак розпочинається дуже активна, різноманітна і різноспрямована мистецька діяльність молодого мистця. 1990-ті рр. – це переважно симпозіуми скульптури в Україні та за кордоном: Владикавказ (1990), Ужгород (1991), Дебрецен, (1991, 1992), Теребовля (1994), Пюшпекладань (Угорщина, 1996), Мукачеве (1998, 1999), Кременчук (2001). У наступному десятиріччі переважають міжнародні пленери в Україні, Словаччині, Угорщині, Румунії, Польщі, а також інтернет-проекти і численні групові та персональні виставки. Виставки, що завжди цікаві несподіваним способом експонування, свіжими філософсько-ліричними акцентами та звучанням просторових силуетів. Артефакти Романа – поєднана енергія автора і матеріалу, повнокровно і вишукано працюючий виставковий ансамбль, та художнику цього замало. Він прагне підсилити змістонаповнення експозиції, випровокувати неочікувані сенси, зрештою ввести глядача у світ форм, втаємничити його у світ мистецького переживання. Він проводить спільну виставку з 11-річним учнем школи мистецтв Ґейзою Дєрке і 65-річним метром закарпатського аванґарду Ференцом Семаном – початковий і фінальний акорди життя в малярстві. А посередині – пульсуючі кам’яні форми, опрацьовані, здається, плином часу, а не руками, – ще одне своєрідне свідчення понадчасовості мистецтва (2002).
Виставкою «Світолад» (2007) Василь Роман привабив в Ужгород метра художнього скла Андрія Бокотея зі своїми учнями з Львівської академії. Окремі з них, навчаючись у коледжі, були й учнями Романа, що створило головну інтригу виставки – мистецькі резонанси між двома вчителями, а застиглі дивними кольорами скляні потоки узгодилися, створили новий лад із кам’яною і дерев’яною пластикою у залах художнього музею.
Творчі пошуки Василя Романа органічно оригінальні, він бачить звичні речі нетривіально, він завжди має смак і такт, відчуває масштаб і міру, він пристрасно розробляє ідею, іде до кінця і вміє зберегти рівновагу до завершального акорду. Все це вирізняє його в ужгородському скульптурному середовищі, яке склалося не так давно і яке творять не так багато мистців. Закінчилася радянська епоха, коли скульптура була заручницею комуністичної ідеології. Минула й остання четвертина ХХ ст., коли, починаючи з 1970-х рр., справжню скульптурну мову запровадили молоді скульптори Михайло Михайлюк, Іван Маснюк, Богдан Корж. Проминуло двадцять п’ять років творчої свободи, що були для Василя Романа його власною творчою свободою, і він наповнив їх новими ідеями, розуміннями, новими тенденціями і жанрами.
В. Роман вніс новий свіжий живописний і графічний дух у традиційний жанр меморіальних дощок. Майстер відкинув нав’язливу «фотографічнісь», документалізм портрету і надуману атрибутику антуражу. Його м’яко модельовані портрети лірично-одухотворені, схожість досягається на рівні душі, через розкриття внутрішнього світу особи, а не акуратним перелічуванням рис зовнішньої подібності. Бронзовий рельєф працює як цілісна пластична площина, художнику дорогі опрацьовані елементи і так само дорога гра фактур, спонтанна поведінка гарячого металу, який автор відливає власноручно, створивши свою міні-ливарню. Основна пластична тема підтримана супровідним сюжетом, легкими графічними акцентами. Кожен наступний твір – крок до вдосконалення. Найновіші роботи – меморіальні дошки, присвячені музикознавцю Володимиру Гошовському (2006) та художникові Василю Габді (2009).
Василь Роман чи не єдиний, хто ввів нові форми й нову стилістику в церковне мистецтво. Насамперед – це бездоганні за пропорціями кам’яні престоли в ужгородській церкві св. Михайла (2005), в церкві богословської академії (2008) та престол-джерело в каплиці св. Пантелеймона Цілителя, освяченій у колишньому парку Лаудона в Ужгороді (2011). А далі – меморіальна стела відродження греко-католицької церкви на ужгородській Кальварії (2009), меморіал репресованих священиків (2007), бюст єпископів Олександра Хіри в Тячеві (2008) та Івана Семедія в Малій Копані (2016) і ще пам’ятні знаки, вирішення архітектурних, декоративних елементів під час реставрації єпископської резиденції та облаштування площі Андрія Бачинського.
Василь Роман – єдиний, хто, виявивши професійну відповідальність, по суті, створив новий скульптурний жанр в ужгородському мистецькому просторі... Він у буквальному розумінні взяв на себе тягар роботи з великими кам’яними об’ємами. Точно знайдені пропорції, шляхетність композиції, гра полірованої гранітної поверхні, лаконічна і водночас дуже виразна символіка «вічної пам’яті і блаженного спокою» – все дихає художньою силою, строго, елегантно, поетично контрастує з примітивними масовими бетонними виробами самодіяльних і самовпевнених ремісників. Першим постав пам’ятник на могилі ректора Володимира Сливки (2005), наступні меморіальні споруди позначають місця поховання поета Петра Скунця (2009), письменника Юрія Керекеша (2010), художників Павла Бедзіра і Лізи Кремницької (2011), В’ячеслава Приходька (2013).
Василь Роман – єдиний скульптор, що сам відливає свій твір, супроводжує його на всьому шляху творення аж до фінальної стадії. Після відвідин творчого табору ливарництва «Шоушто»в місті Ніредьгаза (Угорщина), де брати Лайош і Шандор Дьорфі давали можливість ознайомитися з технологією бронзового литва за восковими моделями. В. Роман вклав усі кошти з найближчого заробітку в ливарницьке обладнання. Він врахував увесь досвід і поради ливарників, однак перші спроби здивували невдачею. Заспокоїла відповідь угорців, що сота скульптура буде ідеальною. Звичайно, успіх прийшов набагато скоріше, і нині Василь Роман відливає доволі масштабні твори, повязані з архітуктурним контекстом Ужгорода, і головне – свої вільнонароджені просторові форми. А твори, наче віддячуючи автору, виявляють несподівані риси: здається, в глибинах бронзи пульсує життя, що проступає на поверхні дорогими скульптору найдрібнішими фактурами, несподіваними звивистими борозенками, скупченнями міні-рельєфів, утворюючи своєрідний «епітелій» форми.
В основі творчих здійснень Романа первісним поштовхом залишається любовна інтрига з четвертим виміром, в якій таїться дивовижна послідовність імовірних змістів народжуваного твору. Він належить до служителів культу форми, відданих на все життя, закоханих у матеріал, у його приховану, потенційно ледь не всемогутню сутність.
Камінь не терпить суєти і покарає за фальш, за поспіх, за намагання взяти його насильно. Він вимагає виснажливої важкої роботи, спочатку грубої, але точної – коли з’їдається, відділяється все зайве, потім – уважного опрацювання, коли виявляються лінії силуету, тектоніка, рух, ритми розташування мас. І нарешті – найніжніші рухи шліфування, полірування стають тріумфом, форма оживає, кристалічні вкраплення світять стриманим внутрішнім сяйвом, яке щезає по краю форми, несподівано грає в рефлексах, тьмяно спочиває в тінях, розквітає на світлі. Форма готова жити своїм життям, приймати бронзові доповнення, взаємодіяти з простором. Василь Роман створив численні моделі ідей, він брав і бере участь у багатьох конкурсах і проектах. Його ідеї не завжди знаходили розуміння, але він не відступав від своєї любові і утвердив її як свою візію краси.
Чи не всі його твори – результат роботи з невеликим, розміром з долоню, спонтанно опрацьованим камінчиком – своєрідною матрицею, в якій закодовано безмежну потенцію до розвитку. У малому закладено усе. Головне – відчути, як зростає форма, як вона вибудовує себе, і тоді стають можливими великі скульптури і меморіальні композиції, сакральні пам’ятники й архітектурні проекти. І зростає відповідальність за культурне середовище і культурну спадщину (Роман працює в міській і обласній художніх радах та в художній раді Мукачівської греко-католицької єпархії). Й чим далі ясніше усвідомлюється культурне значення каменю, найдревнішого і наймудрішого матеріалу, що доніс до сьогодення найцінніші артефакти людської історії.
Творити в камені, знаходити в ньому головні істини, звільняти і звільнятися від тягаря спокусливих змістів, щоб мати щастя торкатися душею неба, відчувати невагомість живого тіла – це право,здобуте мистцем ціною власного творчого шляху.
Літаючи в снах, нам хочеться вірити, що з пробудження ми так само легко вмикатимемо неймовірність власної антигравітації і насолода вільного злету знову резонуватиме в схвильованій уяві!
Василь Роман відкрив в собі цей дар й передчуття вільного злету таємничо пульсує в його творах . Коли ж автор відчуває,що «момент настав» – новий мандрівник в часі, і менований «Скульптура» починає жити власним мистецьким життям.
В основі творчих здійснень Романа первісним поштовхом залишається любовна інтрига з четвертим виміром, в якій таїться дивовижна послідовність імовірних змістів народжуваного твору. Він належить до служителів культу форми, відданих на все життя, закоханих у матеріал, у його приховану, потенційно ледь не всемогутню сутність.
Камінь не терпить суєти і покарає за фальш, за поспіх, за намагання взяти його насильно. Він вимагає виснажливої важкої роботи, спочатку грубої, але точної – коли з’їдається, відділяється все зайве, потім – уважного опрацювання, коли виявляються лінії силуету, тектоніка, рух, ритми розташування мас. І нарешті – найніжніші рухи шліфування, полірування стають тріумфом, форма оживає, кристалічні вкраплення світять стриманим внутрішнім сяйвом, яке щезає по краю форми, несподівано грає в рефлексах, тьмяно спочиває в тінях, розквітає на світлі. Форма готова жити своїм життям, приймати бронзові доповнення, взаємодіяти з простором. Василь Роман створив численні моделі ідей, він брав і бере участь у багатьох конкурсах і проектах. Його ідеї не завжди знаходили розуміння, але він не відступав від своєї любові і утвердив її як свою візію краси.
Чи не всі його твори – результат роботи з невеликим, розміром з долоню, спонтанно опрацьованим камінчиком – своєрідною матрицею, в якій закодовано безмежну потенцію до розвитку. У малому закладено усе. Головне – відчути, як зростає форма, як вона вибудовує себе, і тоді стають можливими великі скульптури і меморіальні композиції, сакральні пам’ятники й архітектурні проекти. І зростає відповідальність за культурне середовище і культурну спадщину (Роман працює в міській і обласній художніх радах та в художній раді Мукачівської греко-католицької єпархії). Й чим далі ясніше усвідомлюється культурне значення каменю, найдревнішого і наймудрішого матеріалу, що доніс до сьогодення найцінніші артефакти людської історії.
Творити в камені, знаходити в ньому головні істини, звільняти і звільнятися від тягаря спокусливих змістів, щоб мати щастя торкатися душею неба, відчувати невагомість живого тіла – це право,здобуте мистцем ціною власного творчого шляху.
Літаючи в снах, нам хочеться вірити, що з пробудження ми так само легко вмикатимемо неймовірність власної антигравітації і насолода вільного злету знову резонуватиме в схвильованій уяві!
Василь Роман відкрив в собі цей дар й передчуття вільного злету таємничо пульсує в його творах . Коли ж автор відчуває,що «момент настав» – новий мандрівник в часі, і менований «Скульптура» починає жити власним мистецьким життям.
№ 2/2017