ДЕЯКІ ДУМКИ ПРО РЕЦЕПЦІЮ ТЕКСТУ
Олександр Федорук
ЩОРАЗУ МИСТЕЦЬКА ПРАКТИКА ВИПЕРЕДЖАЄ ТЕОРЕТИЧНУ ДУМКУ, РОЗШИРЮЮЧИ ІСТОРИЧНІ МЕЖІ ХУДОЖНЬОГО ТЛУМАЧЕННЯ СВІТУ, НАСАМПЕРЕД У ЙОГО ПЕРСОНІФІКОВАНОМУ ВИМІРІ. НЕОДНОРАЗОВО ЦЯ ПРАКТИКА ВИПЕРЕДЖАЄ ЧАС СВОЄЇ ПРИСУТНОСТІ У НЬОМУ, НЕ ЗАЛИШАЮЧИ НАЙМЕНШОЇ НАДІЇ ДЛЯ ЇЇ СВОЄЧАСНОГО СПРИЙНЯТТЯ Й ПІЗНАННЯ, А ВІДТАК – ТЛУМАЧЕННЯ.
Поява музеїв і їх демократизація з метою поширення знань про мистецтво спричинила їхній бурхливий розвиток у тих центрах, де розпочали своє функціонування мистецькі інституції й де були створені умови для вивчення творів, творців, відтак сформувалися індуктивні поля для їх класифікації. Розвиток історичних знань, філософських поглядів на світ вплинув на розвиток науки про мистецтво, що концентрувалася спочатку в провідних європейських університетах та музеях. Величезні ресурси для майбутніх відкриттів були закладені у трьох книгах Й.-Й. Вінкельмана.
У музеях були створені умови для визначення наукового обґрунтування твору та його об’єктивної історії. Таке поле діяльності було відведено атрибуції. Вона конкретизувала ідею авторства твору і відкрила межі для уявлення про його історизм, автентику, розширила лінію буття мистецької спадщини. Важливим аспектом атрибуції – особливо у ХХІ ст. і в наш час – стало виявлення недостовірних фактів як самого авторства, так і дослідження різного роду містифікацій. Скажімо, важливим у просторі пізнання для кожного є виявлення фактів про життя й творчість Пінзеля, його походження й творчу еволюцію.
Аналіз тексту супроводжує атрибуція, знання текстологічного контексту. Виглядає достовірною така схема прочитання візуального знаку, де важливими є документальний історизм, різного роду хімічні та стилістичні методи аналізу.
Текст – час – глядач
Автор – біографія – текст
Текст вимагає тлумачення цілості, тому для його розкриття потрібні, окрім ерудиції, знання джерелознавчих дисциплін та інтуїція дослідження.
Історія та теорія мистецтва, художня критика підняли престиж текстології, атрибуції, авторської інтуїції. Неперевершеними у розвитку текстології є здобутки німецької школи (Я. Буркгардт), віденської (Г. Вельфлін, А. Ригль, М. Дворжак), американської (Е. Панофський), російської (М. Кондаков, Лазарєв, Б. Віппер). Мало загальнокультурне значення вчення gesamkunst work (синтетичний твір мистецтва) геніального композитора Ваґнера про принципи синтезу, синтетичної природи мистецтва. Величезним є внесок харківського вченого Ф. Шміта. Його вчення про мистецькі цикли в еволюції образотворення мало значення для розуміння періодичності у системі культурно-історичного досвіду. Воно складалося із стадій розвитку мистецького мислення про загальні уявлення і його наступного заперечення, що детермінує його продовження. Великий внесок українських вчених у дослідженні тексту Ф. Ернста, С. Таранушенка, І. Свєнціцького, В. Січинського та ін.
Якщо ми сприймаємо текст як візуальний знак, що дотичний не лише для самого автора, але й того, хто його репрезентує й забезпечує умови для ринково-виставкового життя й входження в історико-культурний контекст, то також розуміємо, що глибину цього тексту, розуміння його проблематики розширюють джерелознавчі візії.
Тобто текст входить у буття історизму, етнологічних сутностей. Скажімо, виставка В. Марущенка «Донбас – країна мрій» (2003) і його ж презентація чорнобильських світлин у венеційському Арсеналі сприймається, так само, як презентація автохтонних світлин М. Бабака «Діти твої, Україно» на 51-му ж венеційському форумі. Мистецькі тексти наших мистців скеровували знання до об’єктивної інформації. Цілеспрямовану інформацію про візуальний текст забезпечують бібліографічні знання як мистецькі, так і мистецтвознавчі. Мистецький світовид існує в серцевині загальнокультурних процесів і, збагачуючи, він налаштований на запити суспільства.
Часто на практиці ми бачимо недопрацьовані мистецтвознавчі тексти – листи, спогади, щоденники художників, що друкуються без наукового опрацювання, коментаря (наприклад, виданий щоденник М. Самокиша), тому й не повноцінно віддзеркалюють мистецький історичний текст.
Спостереження про візуальну текстологію отримують дедалі більшу апробацію в англомовній, німецькомовній та франкомовній літературах. Хоча засади текстології визначали такі видатні російські дослідники, як Б. Томашевський. Д. Лихачов, М. Сиваченко в Україні й знавець шевченківської спадщини В. Бородін, або ілюмінованої рукописної книги Я. Запаско.
Текстологія як структурна галузь мистецтвознавства пов’язана дисциплінарно з з теорією та історією, атрибуцією, менеджментом. Пізнання сучасного мистецтвознавства позбавлене номінативно-тематичного, описового характерів судження про стиль окремого твору і творчість художника, але не позбавлене джерелознавчого аспекту і науково-критичного пошуку як фактору його конкретно історичної екзистенції. Мистецтвознавча текстологія в своїй основі є синтетична, що випливає з онтологічного характеру як у напрямі методології, так і в напрямі порівняльно-історичного пошуку.
У мистецтвознавчій науці, як і в літературознавчій чи будь-якій іншій науці, – історії та теорії музики, театру, кіно, телевізії, - текстологічне наукове пізнання спрямоване до реальної оцінки мистецького твору, об’єктивного тлумачення про нього та її автора в історичному контексті, прочитання тексту в контексті. У німецькій науці цьому тлумаченню відповідає точний відповідник «критика тексту» – Tekst kritik.
У багатьох мистецьких творах давніх часів, авторство розчиняється і текст брав на себе головну місію діалогу з глядачем. Ми, скажімо, милуємося залишеною спадщиною з люблінської каплиці (ХV ст.) і знаємо лише одне ім’я творця певних композицій, – Андрій, але більше нічого про нього не можемо сказати.
Середньовіччя майже не віддало шану авторству – про це маємо блискучі роздуми В. Ґюґо, – хоча були винятки: ще у ХІІ ст. два автори оприлюднили свої імена на пам’ятці світового значення – бронзових дверях собору в ґнезно романської доби. Авторство породжене епохою Відродження. Вазарі, як її ствердник, визначив монополію біографічного історизму і в цьому його велика заслуга. Залучення широкого кола фахівців до співпраці над академічним виданням мистецької спадщини Тараса Шевченка (2003–2013 рр. томи VIII–XII) здійснювалося, як було зазначено у вступному розділі, «за періодами, що відповідають етапам його творчості». Концентрувалися зусилля вчених для встановлення автентики творів, – і це призвело до позитивних результатів у плані масштабного наукового пошуку колективу НАН України.
Із розумінням мистецького тексту як знаку виходять структуралістичні новітні наукові спостереження.
У музеях були створені умови для визначення наукового обґрунтування твору та його об’єктивної історії. Таке поле діяльності було відведено атрибуції. Вона конкретизувала ідею авторства твору і відкрила межі для уявлення про його історизм, автентику, розширила лінію буття мистецької спадщини. Важливим аспектом атрибуції – особливо у ХХІ ст. і в наш час – стало виявлення недостовірних фактів як самого авторства, так і дослідження різного роду містифікацій. Скажімо, важливим у просторі пізнання для кожного є виявлення фактів про життя й творчість Пінзеля, його походження й творчу еволюцію.
Аналіз тексту супроводжує атрибуція, знання текстологічного контексту. Виглядає достовірною така схема прочитання візуального знаку, де важливими є документальний історизм, різного роду хімічні та стилістичні методи аналізу.
Текст – час – глядач
Автор – біографія – текст
Текст вимагає тлумачення цілості, тому для його розкриття потрібні, окрім ерудиції, знання джерелознавчих дисциплін та інтуїція дослідження.
Історія та теорія мистецтва, художня критика підняли престиж текстології, атрибуції, авторської інтуїції. Неперевершеними у розвитку текстології є здобутки німецької школи (Я. Буркгардт), віденської (Г. Вельфлін, А. Ригль, М. Дворжак), американської (Е. Панофський), російської (М. Кондаков, Лазарєв, Б. Віппер). Мало загальнокультурне значення вчення gesamkunst work (синтетичний твір мистецтва) геніального композитора Ваґнера про принципи синтезу, синтетичної природи мистецтва. Величезним є внесок харківського вченого Ф. Шміта. Його вчення про мистецькі цикли в еволюції образотворення мало значення для розуміння періодичності у системі культурно-історичного досвіду. Воно складалося із стадій розвитку мистецького мислення про загальні уявлення і його наступного заперечення, що детермінує його продовження. Великий внесок українських вчених у дослідженні тексту Ф. Ернста, С. Таранушенка, І. Свєнціцького, В. Січинського та ін.
Якщо ми сприймаємо текст як візуальний знак, що дотичний не лише для самого автора, але й того, хто його репрезентує й забезпечує умови для ринково-виставкового життя й входження в історико-культурний контекст, то також розуміємо, що глибину цього тексту, розуміння його проблематики розширюють джерелознавчі візії.
Тобто текст входить у буття історизму, етнологічних сутностей. Скажімо, виставка В. Марущенка «Донбас – країна мрій» (2003) і його ж презентація чорнобильських світлин у венеційському Арсеналі сприймається, так само, як презентація автохтонних світлин М. Бабака «Діти твої, Україно» на 51-му ж венеційському форумі. Мистецькі тексти наших мистців скеровували знання до об’єктивної інформації. Цілеспрямовану інформацію про візуальний текст забезпечують бібліографічні знання як мистецькі, так і мистецтвознавчі. Мистецький світовид існує в серцевині загальнокультурних процесів і, збагачуючи, він налаштований на запити суспільства.
Часто на практиці ми бачимо недопрацьовані мистецтвознавчі тексти – листи, спогади, щоденники художників, що друкуються без наукового опрацювання, коментаря (наприклад, виданий щоденник М. Самокиша), тому й не повноцінно віддзеркалюють мистецький історичний текст.
Спостереження про візуальну текстологію отримують дедалі більшу апробацію в англомовній, німецькомовній та франкомовній літературах. Хоча засади текстології визначали такі видатні російські дослідники, як Б. Томашевський. Д. Лихачов, М. Сиваченко в Україні й знавець шевченківської спадщини В. Бородін, або ілюмінованої рукописної книги Я. Запаско.
Текстологія як структурна галузь мистецтвознавства пов’язана дисциплінарно з з теорією та історією, атрибуцією, менеджментом. Пізнання сучасного мистецтвознавства позбавлене номінативно-тематичного, описового характерів судження про стиль окремого твору і творчість художника, але не позбавлене джерелознавчого аспекту і науково-критичного пошуку як фактору його конкретно історичної екзистенції. Мистецтвознавча текстологія в своїй основі є синтетична, що випливає з онтологічного характеру як у напрямі методології, так і в напрямі порівняльно-історичного пошуку.
У мистецтвознавчій науці, як і в літературознавчій чи будь-якій іншій науці, – історії та теорії музики, театру, кіно, телевізії, - текстологічне наукове пізнання спрямоване до реальної оцінки мистецького твору, об’єктивного тлумачення про нього та її автора в історичному контексті, прочитання тексту в контексті. У німецькій науці цьому тлумаченню відповідає точний відповідник «критика тексту» – Tekst kritik.
У багатьох мистецьких творах давніх часів, авторство розчиняється і текст брав на себе головну місію діалогу з глядачем. Ми, скажімо, милуємося залишеною спадщиною з люблінської каплиці (ХV ст.) і знаємо лише одне ім’я творця певних композицій, – Андрій, але більше нічого про нього не можемо сказати.
Середньовіччя майже не віддало шану авторству – про це маємо блискучі роздуми В. Ґюґо, – хоча були винятки: ще у ХІІ ст. два автори оприлюднили свої імена на пам’ятці світового значення – бронзових дверях собору в ґнезно романської доби. Авторство породжене епохою Відродження. Вазарі, як її ствердник, визначив монополію біографічного історизму і в цьому його велика заслуга. Залучення широкого кола фахівців до співпраці над академічним виданням мистецької спадщини Тараса Шевченка (2003–2013 рр. томи VIII–XII) здійснювалося, як було зазначено у вступному розділі, «за періодами, що відповідають етапам його творчості». Концентрувалися зусилля вчених для встановлення автентики творів, – і це призвело до позитивних результатів у плані масштабного наукового пошуку колективу НАН України.
Із розумінням мистецького тексту як знаку виходять структуралістичні новітні наукові спостереження.
№ 1/2016