КОЛЬОРИ І СЛОВА В НАТХНЕННОМУ ТАНКУ
Олександр Федорук
ТВОРЧІСТЬ СВЯТОСЛАВА ГОРДИНСЬКОГО (1906–1993) Є УНІКАЛЬНОЮ ПІД КУТОМ ЗОРУ ЇЇ ФУНДАМЕНТАЛЬНОГО ЦІЛІСНОГО НАПОВНЕННЯ В РІЗНИХ ДІЛЯНКАХ УКРАЇ СЬКОЇ КУЛЬТУРИ: У ГРАФІЦІ, СТАНКОВОМУ ТА МОНУМЕНТАЛЬНОМУ МАЛЯРСТВІ, ПОЕЗІЇ, ІСТОРІЇ МИСТЕЦТВА, ХУДОЖНІЙ КРИТИЦІ, У СТРІМКИХ ПОТОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ, ПУБЛІЦИСТИЦІ. ЯК ТВОРЧА ЛЮДИНА ВІН – З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ! – Є ПЕРСОНА, ЯКА ФУНДАМЕНТАЛЬНІСТЮ ТВОРЧИХ ЗАЯВЛЕНЬ СТРІМКО УВІЙШЛА В ЗАГАЛЬНО-УКРАЇНСЬКІ ПРОЦЕСИ КУЛЬТУРИ УСЬОГО ХХ СТОЛІТТЯ – ВІД ДРАМАТИЧНИХ ПОЧАТКІВ ЇЇ ОКРЕМІШНОСТІ, РОЗДІЛЕНОЇ НАВ’ЯЗАНИМИ СТЕРЕОТИПАМИ ІДЕЙНИХ ЗАГАРБНИЦЬКИХ МОТИВАЦІЙ ПОНЕВОЛЮВАЧІВ НАШОЇ РОЗШМАТОВАНОЇ ДЕРЖАВИ ДО УВІНЧАНИХ ЗАГАЛЬНОНАРОДНИХ УСВІДОМЛЕНЬ СОБОРНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ТА ЦІЛІСНОСТІ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.
СВЯТОСЛАВ ГОРДИНСЬКИЙ. Музиканти, 1946. Полотно, олія
Гординський – художник слова, лінії та кольору – збагатив потоки української культури оригінальною лексикою, глибинною образністю, він наповнив їх емоційними індивідуальними струменями психологічного наставлення, відчуттями співпереживань, звертаннями до власної творчості, музи: «Тебе не кликав я ні раз // Сама ти йдеш за мною раз...», де поклик мистецького «я» звучав як призначення власної Долі, розпорядок життєвого драматичного, з емігрантськими поневіряннями шляху.
Заслугою Гординського є імплантування своєю творчою мистецькою практикою гілки східної, центральної та західної культури України, що він якраз уможливив через нестримне пульсування їхніх соборних потоків на викрутах історичних розломів України упродовж цілого століття. Але не лише у вимірах географічних цілісного віталізму культури України, – він, Гординський, націлив орієнтально-візантійську гілку української культури на єднання з латинською окцидентальною історичною її гілкою, довівши тим самим, що княгиня Анна, донька великого князя київського Ярослава Мудрого, далекоглядно дивилася у товщу майбутнього історичного тисячоліття, коли 19 травня 1051 р. віддала своє серце і руку французькому королеві Генріху I. Але не лише віддала своє серце, бо вона була високоосвіченою, політично вихованою донькою князя; вона привезла зі собою Святе Письмо, подарувавши його, в особі Короля, нащадкам галлів, і упродовж багатьох майбутніх століть французькі королі присягали у римському соборі на Євангелії, привезеному з києво-печерських пагорбів. Бо справді, як писав Іларіон, того самого 1051 року влітку «князеві Ярославові положив Бог на серце й поставив його (майбутнього святого Іларіона. – О. Ф.) митрополитом у святій Софії, а печерка (Печерський монастир з церквою Берестово святих Апостолів, де молилися Князь з Іларіоном. – О. Ф.), так і залишилась». Гординський, коли брався за тлумачення «Слова о полку Ігоревім», сповна зрозумів Слово Іларіонове. І, може, як ніхто інший, він усвідомлював, маючи переконання, що до «структурної цілости европейської духовности» (за проф. В. Янівом) пригорнулася гілкою, яко рідна сестра, структурна цілість української духовности. Отож тривожне питання Володимира Яніва, чи для України «є ідеал вічної Европи, чи ні», Гординський заступив ствердним переконанням про окцидентальний духовний вимір української культури, довівши пошуки багатовікового українського духовного «я» реалізацією власної креативної багатовимірної практики здійснення ідеалу civitatis Dei. Можливо, в цьому найбільша заслуга Гординського, який, відчувши велич Духа окцидентальної поезії, мистецтва, промостив надійні шляхи для зріднення з ними української культури. Своєю творчістю він приблизив постать княгині-королеви Анни до наших днів.
Без Гординського ми виглядали б збідненими, і його активна присутність у тогочасній літературно-мистецькій практиці, починаючи з 20-х р. ХХ ст. до остатку його життя, була позначена усвідомленням багатотисячної присутності культури на українській території, усвідомленням тяглості Великої традиції української культури в цьому Просторі та Часі. Коли патріарх Йосиф Сліпий доручив Гординському оформити інтер’єр св. Софії в Римі як центру конкордизму української релігійної духовності, то він найперше уніфікував святоглядні євроцентричні бачення художника-поета, витворюючи, як мудрий далекоглядний екзарх, у своїй уяві світ модерності, поєднаний із великим духовним досвідом світового українського універсуму. І Гординський виправдав довіру до себе Мудрого патріарха!
Нитка життєвих перипетій Гординського розкручувалася наприкінці 20-х років ХХ ст. не просто: у них відчутними були розмаїті погляди, уподобання, хоча вузлова лінія творчих устремлінь талановитого мистця стрімко звищувалася, що могли спостерігати і відзначали його ровесники – співучасники літературно-мистецького соціуму. Підтвердження цієї крутизни можна привести на прикладі порівнянь амбівалентних осіб: Антон Крушельницький і Святослав Гординський, так само як підтвердженням творчого злету обох є взаємини, симпатії між Павлом Ковжуном і Святославом Гординським. Такі паралелі варто продовжувати з огляду на суспільно-естетичний досвід поступу інтелектуалів Галичини цього періоду. Не випадково молодий шукач власної індивідуальної мистецької долі потрапляє до Парижа – світової елітарної столиці. Виставка «Paris en quatre temps», що 30 років тому презентувала у Парижі та Варшаві всесвітній паризький дух (Monmartre, 1912; Montparnasse, 1925; Saint-Gеrmain-des Prés, 1947 і Beaubourg, 1972, де виріс преславний Centre Georges Pompidou, якраз підсумувала етапи розквіту цього європейського духу і не могла пройти без уваги Гординського; хоча наприкінці 40-х років естетичні осяги Гординського почали збагачуватися завдяки життєвій присутності під знаком духу Нью-Йорка. У цьому життєвому компасі Гординський виступає як репрезентант української та світової культури, детермінованої константою історичного часу, тобто паралелізмами часів особистого життєвого та часу, що існує поза межею «я».
Заслугою Гординського є імплантування своєю творчою мистецькою практикою гілки східної, центральної та західної культури України, що він якраз уможливив через нестримне пульсування їхніх соборних потоків на викрутах історичних розломів України упродовж цілого століття. Але не лише у вимірах географічних цілісного віталізму культури України, – він, Гординський, націлив орієнтально-візантійську гілку української культури на єднання з латинською окцидентальною історичною її гілкою, довівши тим самим, що княгиня Анна, донька великого князя київського Ярослава Мудрого, далекоглядно дивилася у товщу майбутнього історичного тисячоліття, коли 19 травня 1051 р. віддала своє серце і руку французькому королеві Генріху I. Але не лише віддала своє серце, бо вона була високоосвіченою, політично вихованою донькою князя; вона привезла зі собою Святе Письмо, подарувавши його, в особі Короля, нащадкам галлів, і упродовж багатьох майбутніх століть французькі королі присягали у римському соборі на Євангелії, привезеному з києво-печерських пагорбів. Бо справді, як писав Іларіон, того самого 1051 року влітку «князеві Ярославові положив Бог на серце й поставив його (майбутнього святого Іларіона. – О. Ф.) митрополитом у святій Софії, а печерка (Печерський монастир з церквою Берестово святих Апостолів, де молилися Князь з Іларіоном. – О. Ф.), так і залишилась». Гординський, коли брався за тлумачення «Слова о полку Ігоревім», сповна зрозумів Слово Іларіонове. І, може, як ніхто інший, він усвідомлював, маючи переконання, що до «структурної цілости европейської духовности» (за проф. В. Янівом) пригорнулася гілкою, яко рідна сестра, структурна цілість української духовности. Отож тривожне питання Володимира Яніва, чи для України «є ідеал вічної Европи, чи ні», Гординський заступив ствердним переконанням про окцидентальний духовний вимір української культури, довівши пошуки багатовікового українського духовного «я» реалізацією власної креативної багатовимірної практики здійснення ідеалу civitatis Dei. Можливо, в цьому найбільша заслуга Гординського, який, відчувши велич Духа окцидентальної поезії, мистецтва, промостив надійні шляхи для зріднення з ними української культури. Своєю творчістю він приблизив постать княгині-королеви Анни до наших днів.
Без Гординського ми виглядали б збідненими, і його активна присутність у тогочасній літературно-мистецькій практиці, починаючи з 20-х р. ХХ ст. до остатку його життя, була позначена усвідомленням багатотисячної присутності культури на українській території, усвідомленням тяглості Великої традиції української культури в цьому Просторі та Часі. Коли патріарх Йосиф Сліпий доручив Гординському оформити інтер’єр св. Софії в Римі як центру конкордизму української релігійної духовності, то він найперше уніфікував святоглядні євроцентричні бачення художника-поета, витворюючи, як мудрий далекоглядний екзарх, у своїй уяві світ модерності, поєднаний із великим духовним досвідом світового українського універсуму. І Гординський виправдав довіру до себе Мудрого патріарха!
Нитка життєвих перипетій Гординського розкручувалася наприкінці 20-х років ХХ ст. не просто: у них відчутними були розмаїті погляди, уподобання, хоча вузлова лінія творчих устремлінь талановитого мистця стрімко звищувалася, що могли спостерігати і відзначали його ровесники – співучасники літературно-мистецького соціуму. Підтвердження цієї крутизни можна привести на прикладі порівнянь амбівалентних осіб: Антон Крушельницький і Святослав Гординський, так само як підтвердженням творчого злету обох є взаємини, симпатії між Павлом Ковжуном і Святославом Гординським. Такі паралелі варто продовжувати з огляду на суспільно-естетичний досвід поступу інтелектуалів Галичини цього періоду. Не випадково молодий шукач власної індивідуальної мистецької долі потрапляє до Парижа – світової елітарної столиці. Виставка «Paris en quatre temps», що 30 років тому презентувала у Парижі та Варшаві всесвітній паризький дух (Monmartre, 1912; Montparnasse, 1925; Saint-Gеrmain-des Prés, 1947 і Beaubourg, 1972, де виріс преславний Centre Georges Pompidou, якраз підсумувала етапи розквіту цього європейського духу і не могла пройти без уваги Гординського; хоча наприкінці 40-х років естетичні осяги Гординського почали збагачуватися завдяки життєвій присутності під знаком духу Нью-Йорка. У цьому життєвому компасі Гординський виступає як репрезентант української та світової культури, детермінованої константою історичного часу, тобто паралелізмами часів особистого життєвого та часу, що існує поза межею «я».
Як художник, Гординський виростав у горнилі європейських кумирів Пікассо, Брака, Матісса, Леже, Озенфана, як рівно ж Рембо, Верлена, Бодлера, Малярме, Аполлінера. Вчителями Гординського були Олекса Новаківський та Фернан Леже. Від них він багато взяв і їм завдячував – це у малярстві, графіці. А французька поезія спричинила його власний поетичний світ, виховала, відточила техніку вірша, якому він додав особисто приготовлений естетичний трунок, настояний на враженнях життєвих. Не випадково дві константи творчого дару Гординський проніс через емоції власної душі, тож не випадковою є поетична формула Гординського «Кольори і слова»:
Кольори і слова в надхненному танку
Однаково дзвенять у ритмі мелодійнім,
Шукаючи сполук, де б кожен серця стук
Акордом уставав дзвінким і гармонійним.
Глибинно сприйняте Гординським «Кольори... в надхненнім танку», що доповнювалося глибинним сполученням «словá» засвідчувало про зв’язок мистецтва і поезії в його натхненних пориваннях. Воно, амбівалентне, суголосне також експресивній малярській палітрі Василя Хмелюка і водночас його модерній поетичній естетиці. Того Василя Хмелюка, який приїхав до Парижа, а виїжджати з нього уже нікуди не збирався, щасливий, що зустрів перших опікунів в особах С. Щукіна і Амбруаза Воляра, а згодом у галереї Дюран-Рюель. Паралель «Гординський–Хмелюк» важлива, вона вияснює їх «кожен серця стук», коли писалося творцеві походженням з-під Березівки біля Жмеринки: «Чарують мене пейзажі, повні дерев і дикого птаства, з безмежним фіолетом в глибині... з бурею, яка зроджується, де усе тихо шепоче і стугонить.
[…] як усе це намалювати?
[…] з молитвою на вустах
слухати знову голос чарівної Природи.
І пробувати малювати
Найпростіше на світі.
Малювати!»
Чарівно звучать останні рядки французькою мовою:
Et j’essayais de peindre
ce qu’il y a de plus simple dans ce monde
Peindre.
Як гостро відчув Хмелюк звістку про смерть молодого Василя Крижанівського!
Такою вірою горів
Його натхненний сивий погляд!
І глибшав, глибшав горя рів,
Що з давен протирала доля...
Те саме було у Гординського:
Рембо, Бодлер, Аполлінер,
Мистці письменницької шпаги,
Що так захоплюють тепер
Огнем своїм словесним магій...
Вимальовуються ніжними словами почуття поета, що сколихнули прагнення до досконалості. Звісна річ, Гординський масштабно Монбланом звищується над довкіллям тогочасної української культури, велично вписуючись багатьма гранями творчого волевиявлення в контекст літератури і мистецтва, в свою чергу породжений тим, що означує фразою «Художник Гординський та його доба».
У цьому сенсі спостережень дослідник вимальовує грані епохи, яка прийняла мистця-поета і дала йому шанси для відповідного вибору себе на хвилях житейських випробувань. Проходимо услід за дослідником цим шляхом навчання Гординського у школі Новаківського, через берлінсько-паризькі мистецькі захоплення, через переправу на хвилях АНУМу і «виходи з тяжкого стану», через німецько-совіцьку окупацію, приймаючи переконливі слова автора, що «набутки Святослава Гординського в багатьох царинах духовного життя стали загальноукраїнським надбанням». Енциклопедизм знань і активних творчих дій великої Людини такий велеосяжний, що ні до нього, ані після нього ніхто не зміг досягти в межах відведеного йому життям усього ХХ століття. Набуток Гординського є нашим національним скарбом, нашою гордістю, й він такий всеосяжний, що осягнути його на одному подиху волі неможливо. Поліглот, ерудит, мистець і вчений, організатор літературно-мистецького життя в довоєнні і повоєнні роки, упродовж цілого століття Гординський збагачував гуманістично-суспільні знання про епоху і самої епохи, він зібрав їх у величезної ваги енциклопедію знань про Людину. Він був створений для дії й запалював інших до діянь. Його творчу уяву можна, – дозволю собі це зробити, – як писав улюблений мною Фрідріх Шеллінг, прирівняти до ідеального універсуму, поєднаного з реальним. Передано нам розкішний спадок творчої самореалізації, великого запалу ідеального та реального факторів людського самовираження. Естетичний досвід Гординського в цьому ключі уявляється нам як ідеальна творча модель для нашого самопізнання й духовного збагачення.
Кольори і слова в надхненному танку
Однаково дзвенять у ритмі мелодійнім,
Шукаючи сполук, де б кожен серця стук
Акордом уставав дзвінким і гармонійним.
Глибинно сприйняте Гординським «Кольори... в надхненнім танку», що доповнювалося глибинним сполученням «словá» засвідчувало про зв’язок мистецтва і поезії в його натхненних пориваннях. Воно, амбівалентне, суголосне також експресивній малярській палітрі Василя Хмелюка і водночас його модерній поетичній естетиці. Того Василя Хмелюка, який приїхав до Парижа, а виїжджати з нього уже нікуди не збирався, щасливий, що зустрів перших опікунів в особах С. Щукіна і Амбруаза Воляра, а згодом у галереї Дюран-Рюель. Паралель «Гординський–Хмелюк» важлива, вона вияснює їх «кожен серця стук», коли писалося творцеві походженням з-під Березівки біля Жмеринки: «Чарують мене пейзажі, повні дерев і дикого птаства, з безмежним фіолетом в глибині... з бурею, яка зроджується, де усе тихо шепоче і стугонить.
[…] як усе це намалювати?
[…] з молитвою на вустах
слухати знову голос чарівної Природи.
І пробувати малювати
Найпростіше на світі.
Малювати!»
Чарівно звучать останні рядки французькою мовою:
Et j’essayais de peindre
ce qu’il y a de plus simple dans ce monde
Peindre.
Як гостро відчув Хмелюк звістку про смерть молодого Василя Крижанівського!
Такою вірою горів
Його натхненний сивий погляд!
І глибшав, глибшав горя рів,
Що з давен протирала доля...
Те саме було у Гординського:
Рембо, Бодлер, Аполлінер,
Мистці письменницької шпаги,
Що так захоплюють тепер
Огнем своїм словесним магій...
Вимальовуються ніжними словами почуття поета, що сколихнули прагнення до досконалості. Звісна річ, Гординський масштабно Монбланом звищується над довкіллям тогочасної української культури, велично вписуючись багатьма гранями творчого волевиявлення в контекст літератури і мистецтва, в свою чергу породжений тим, що означує фразою «Художник Гординський та його доба».
У цьому сенсі спостережень дослідник вимальовує грані епохи, яка прийняла мистця-поета і дала йому шанси для відповідного вибору себе на хвилях житейських випробувань. Проходимо услід за дослідником цим шляхом навчання Гординського у школі Новаківського, через берлінсько-паризькі мистецькі захоплення, через переправу на хвилях АНУМу і «виходи з тяжкого стану», через німецько-совіцьку окупацію, приймаючи переконливі слова автора, що «набутки Святослава Гординського в багатьох царинах духовного життя стали загальноукраїнським надбанням». Енциклопедизм знань і активних творчих дій великої Людини такий велеосяжний, що ні до нього, ані після нього ніхто не зміг досягти в межах відведеного йому життям усього ХХ століття. Набуток Гординського є нашим національним скарбом, нашою гордістю, й він такий всеосяжний, що осягнути його на одному подиху волі неможливо. Поліглот, ерудит, мистець і вчений, організатор літературно-мистецького життя в довоєнні і повоєнні роки, упродовж цілого століття Гординський збагачував гуманістично-суспільні знання про епоху і самої епохи, він зібрав їх у величезної ваги енциклопедію знань про Людину. Він був створений для дії й запалював інших до діянь. Його творчу уяву можна, – дозволю собі це зробити, – як писав улюблений мною Фрідріх Шеллінг, прирівняти до ідеального універсуму, поєднаного з реальним. Передано нам розкішний спадок творчої самореалізації, великого запалу ідеального та реального факторів людського самовираження. Естетичний досвід Гординського в цьому ключі уявляється нам як ідеальна творча модель для нашого самопізнання й духовного збагачення.
№ 2/2017