УКРАЇНСЬКА МИСТЕЦЬКА СПАДЩИНА. ЧИ НАВЧИЛИСЬ МИ ЇЇ ШАНУВАТИ?
Олександр Федорук
З’ЯСОВУЄМО ДЛЯ СЕБЕ ЗНАЧЕННЯ СЕЛЯНСЬКОГО, МІЩАНСЬКО-РЕМІСНИЧОГО ЖИТТЄВОГО УКЛАДУ У ФОРМУВАННІ Й РОЗВИТКУ УЖИТКОВОГО МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ. РОЗУМІЄМО, ЯКІ ЯСКРАВІ ПРИКЛАДИ ТВОРЧОЇ ПРАКТИКИ НАРОДУ В ЦІЛОМУ ВИЗНАЧАВ ЯКІСНИЙ РІВЕНЬ ЦЬОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ, В ЯКОМУ МІСЦЕ ДЛЯ КРАСИВОГО В СИСТЕМІ НАРОДНИХ ЗВИЧАЄВИХ ЦІННОСТЕЙ ВВАЖАЛОСЯ ПРІОРИТЕТНИМ. ТА ЯСКРАВА СТОРІНКА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ ПОЧАЛА ПРИВЕРТАТИ УВАГУ ВЧЕНИХ, УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ, ДІЯЧІВ ЗЕМСТВА, ПОВІТОВИХ ГРОМАД ІЩЕ В ПОЗАМИНУЛОМУ СТОЛІТТІ. ТОДІ Ж ПОЧАЛИ АКТИВНО ФОРМУВАТИСЯ ІНІЦІАЦІЇ ПРИВАТНОГО КОЛЕКЦІЮВАННЯ СЕРЕД СТАРШИНСЬКО-КОЗАЦЬКИХ РОДІВ ЩЕ У XVII–XVIII ст., А ВЖЕ НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ВЧЕНІ, ХРИСТИЯНСЬКИЙ КЛІР, ЗАМОЖНІ РОДИНИ ПРОДОВЖУВАЛИ АКТИВНУ ЗБИРАЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ЗВЕРТАЮЧИ ПИЛЬНУ УВАГУ НА НЕТЛІННІ ПАМ’ЯТКИ, ЩО ВИЗНАЧАЛИ КРИТЕРІЇ ВИСОКОГО В УЯВЛЕННЯХ ПРО НАРОДНУ УЖИТКОВУ ТВОРЧІСТЬ
Маємо приклади, як на одному гуцульсько-покутському та галицькому березі українського материкового простору науки і культури велися дослідження, організовувалися наукові експедиції, як паралельно з ними узагальнювалися наукові спостереження про художній досвід народу, як Іван Труш в «Артистичному віснику» фундаментально ставив оці питання; а на іншому, харківському, скажімо, березі Микола Сумцов започатковував етнографічні спостереження, як Катерина Скаржинська чи родина Алчевських розгорнули комплектацію, збереження, збирання й колекціонування пам’яток народного мистецтва. Поширював ініціації пастир греко-католицької церкви Андрей Шептицький (1865–1944), активна діяльність його на ґрунті порятунку і збирання національних народних скарбів велемовна, багатоаспектна, масштабна. Він разом з Іларіоном Свєнціцьким спричинився до організації Церковного музею, він розкрив людям очі на скарби української культури.
Звернемося ще до одного типового прикладу пошанування скарбів нетлінних людьми, наділеними високими почуттями обов’язку. Харківський професор Є. Рєдін, побувавши зі своїм співкурсником професором Д. Айналовим у Києві в 1904 р., де вони вивчали київські святині світового значення, вважав за потрібне поділитися враженнями про відвідини Музею Духовної академії із земляком, добрим знайомим, майбутнім академіком М. Сумцовим: «...Ми були в Музеї Духовної академії. Чого тільки нема в цьому музеї! Які тут зібрано багатства по різних відділах старожитностей, мистецьких пам’яток». Був музей – прийшов Товариш атеїзм з маузером – і музею не стало, музейні колекції частково розпорошили, частково вивезли до Москви, а частково (нічого гріха таїти) розікрали, поділили між собою. Зворотний бік медалі – як би зібрати докупи такий музей, хоча думка може виглядати як ілюстрація великої фантазії. Справді, легше руйнувати, аніж будувати і пройнятися вірою, яка могла б освітити «темную темноту».
За умов, не цілковито сприятливих, проте в світлі націєтворних гасел, на Покутті Йосафат Кобринський проводить багатогранні пошуки, що інтегрують практику збирацьку, зумовлюючи народження Коломийського музею – колиски народної культури великої національної ваги. Звеличуємо в цій справі програму Наукового Товариства імені Шевченка у Львові, промотор якого – Михайло Грушевський – скеровував наукові спостереження до науково-едиційних, збирацько-пошукових, реставраційних та мистецьких факторів інтелектуалізму.
Не виправдовував сподівань імперсько-царського режиму Київ як центр русифікації Південноросійського краю, бо українська наукова та культурно-мистецька інтеліґенція в усіх ділянках суспільного та гуманітарного життя продукує націєтворні гасла. Окрема велика сторінка Духу людського – збирацька діяльність, колекціювання, популяризація народного мистецтва, які здійснюють Василь Кричевський і той самий Михайло Грушевський, а з ними поруч, а скорше на відстані, на величезному полюсі збирацького магнетизму родини Ханенків, Терещенків, багато інших заможних родин Києва, а також самітник Оскар Гансен колекціонують пам’ятки – знаки людської творчості, в т. ч. ужиткового мистецтва, ілюміновані рукописи, друковані раритети, етнографічні пам’ятки, давні карти, формують колекції чинних знахідок археології, нумізматики, зброї, виробів різних фаянсових, зокрема Києво-Межигірської, фабрик, а також гутних осередків.
Кожний вид, жанр мистецтва, декоративно-ужиткової творчості знаходить своїх поціновувачів. Скажімо, гутні вироби – об’єкт зацікавлень Вадима Модзалевського, килими – Василя Кричевського, Михайла Грушевського, археологія – Катерини Скаржинської, нумізматика – барона Шодуара. На київському ґрунті зринають імена професорів В. Антоновича, А. Прахова, а також О. Лазаревського, П. та Ф. Лебединцевих, Л. Бродського, які у 1880-ті р. порушують питання про створення в Києві Музею старожитностей за допомогою Товариства заохочення мистецтв. Національний рух у Києві, на Придніпров’ї, Полтавщині, у Слобідській Україні набував розмаху, а з ним зростала турбота про збереження культурних надбань народу, виникла потреба розвитку музейної справи. Це було особливо відчутно у Харкові, де проблема збирання й експонування творів завжди займала поважне місце.
Неоціненна роль у розвитку колекцій археологічно-етнографічних, у збереженні скарбів народного мистецтва, у гуртуванні довкола цієї патріотичної справи ініціативної молоді належить першому директору Київського музею старожитностей та мистецтва, професорові, згодом академікові ВУАН Миколі Біляшівському. Величезне значення вченого у комплектуванні фондів музею й розгортанні наукової експедиційної діяльності. Зростали супутні їм засади творчої праці – реставрації, обліку й експонування творів, культури експозиційної.
Біляшівський знайшов вірного послідовника в особі Данила Щербаківського (1877–1927). Пам’яткоохоронна діяльність вченого, турбота про збереження спадщини були стрижнем обов’язку вченого. Його виступи на захист спадщини від невігласів, що знищували її, були змотивовані протестами проти закабалення Росією України; перейняті скорботою розуміння: гинуть мистецькі скарби – вужчають береги знань про культуру. Щербаківський разом з Федором Ернстом (1891–1942) підняв голос проти вандалізму ленінських банд, що в січні 1918 р. принесли у Київ розгнуздану жагу знищення культурних цінностей та жагу більшовицької пролетарської кари.
Другий мотив, що супроводжує текст пошуків пам’яток, пов’язаний із проблемою їх збереження у вимірах державному і приватному. Треба дивитись правді у вічі, коли думаємо про Київ. Був Київ царський, самодержавний павук, і був Київ більшовицько-чекістський, голгофами голодоморів, садистських катувань інтеліґенції, патріотів, які працювали в музеях, школах. Більшовики закатували упродовж 1920–1970-х рр. без винятку усіх письменників, художників, музикантів, акторів, краєзнавців. Хрест свій на голгофу несли музейники, вчені: Ф. Ернст, Д. Щербаківський, П. Потоцький, О. Гансен, М. Макаренко, Ф. Шміт, Ю. Сіцінський, Н. Онацький, М. Рудинський – тисячі їх загинули в таборах гулагів. Усі вони були ініціаторами вивчення, ретельного дослідження арт-об’єктів культури, ініціаторами комплектування колекцій та їх збереження.
Десятки книжок написано на тему, як російські спеціальні – наукові або антинаукові каральні – експедиції робили в Україні різного роду пошуки з метою вивезення коштовностей і культурних цінностей. Колекції масово вивозилися з музеїв, бібліотек, церков, монастирів до Москви. Вивозилося культурне добро впродовж 70 років існування більшовицької влади. У невеликому колективі Національної комісії з питань повернення культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України ретельно фіксували, реєстрували ці факти вандалізму, разом із вченими НАН України, музейниками, бібліотекарями, архівістами України на конференціях, круглих столах, на численних зібраннях доносили думку про масштаби втрат. За рішенням уряду Януковича результати праці були призупинені, зведені нанівець.
Третій мотив, що супроводжує мотто проблеми, – збереження професійної та народної творчості з важливим компонентом: повернення в Україну незаконно вивезених культурних цінностей. У цьому контексті пошукової програми і виходу на рівень позитивного балансу маємо і відчуваємо невід’ємні результати: проблема збереження не є відповідною до самої ідеї. Характер непошани, нищення, монопольного здирства, який спостерігаємо почасти в галузі приватного колекціонування, антикваріату, бере гору через систему ринкових відносин у суспільстві. На київських ринкових торгівельних майданчиках лівого берега Дніпра щомісячно йде торгівля невідомо звідкіля й коли отриманими унікальними перлами церковної народної культури. Контроль за цим процесом відсутній, по селах роз’їжджають гендлярі і буквально «грабують», за безцінь скуповуючи нерідко високомистецькі об’єкти; вони зникають на очах; вони не потрапляють до музеїв, їх вивозять на чужину...
Кілька місяців тому під егідою Національної Академії мистецтв України ми провели конференцію «Повернення культурних цінностей в Україну – державна справа», на якій були сформульовані програмні параграфи: культурні цінності в умовах війни; роль та значення органів державної влади в системі контролю за переміщенням культурних цінностей; нелегальне переміщення культурних цінностей; відновлення національної пам’яті.
Поставлені питання звучали актуально, артикулюючи багато нових проблем, що виникли у зв’язку з агресією Росії в Криму та на Донбасі. Парадигма збереження творів мистецтва, в т. ч. надбань усієї народної культури була вразливою, оскільки в умовах військових вакханалій не до думок про мистецькі реалії – хай там кажуть, що хочуть нинішні політики, але музи таки мовчать.
Важко було, однак, зрозуміти появу фактів чистісінького вандалізму, як спалення на вогнищі давніх ікон із Дрогобицької церкви, мовляв, вони не відповідають критеріям нинішніх смаків. Чиїх смаків?.. Далекого від святощів священика? Або зумисний підпал кількох дерев’яних храмів, що пережили усі можливі страхіття війни 1941–1945 рр., на своїй території, та й втрималися у повоєнні лихоліття войовничого атеїзму, але їх знищили в наші мирні дні –підпал був зумисний, зорганізований міжконфесійним розгардіяшем і боротьбою кліру за лідерство в середовищі притлумленої пастви. Не кажемо про хворобу панібратського колекціонування: приходить колекціонер у церкву і домовляється про ціну за ікону, що припала йому до душі. Неважко зрозуміти, що Закон про збереження спадщини означений у нас лише номінально кількома параграфами, а функції його дії зведені майже до нуля.
Дисципліну охорони, збереження спадщини взяли на себе працівники музеїв, бібліотек, архівів. Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського, чи, скажімо, Національний художній музей України, меморіальний музей І. Рєпіна в Чугуєві, чи заповідники в Чигирині, Черкасах та ін. маніфестують сьогодні патріотично-професійні турботи їхніх колективів про збереження мистецьких скарбів.
У 1920-ті рр. світочі української науки Д. Щербаківський, Ф. Ернст, Н. Онацький, І. Свєнціцький, Д. Яворницький і т. д., об’єктивно сприймаючи реалії, переживали за наданий їм привілей охоронців мистецької спадщини. Не таке бачимо сьогодні в міжчассі нашого економічного дисбалансу. Багатьом мистецьким перлинам чиновники виносять вироки (чого коштували Києву вакханалії недавнього напівбожевільного мера Леоніда Черновецького!), хижі інстинкти беруть верх над здоровим глуздом. Ось живий приклад: йдуть посягання на Підгорецький палацовий комплекс, який чиновники прагнуть відчужити від музейно-архітектурного комплексу Львівської національної галереї ім. Б. Возницького і передати його в приватні руки. Духовно ми збіднюємося при фактах розкрадання (читай: протизаконного привласнення!) мистецьких скарбів і можемо стверджувати, що перетворюємося на німих рабів, яким далеко до пробудження від летаргійного сну, мовляв, нас це не обходить. Нас повинна насторожувати та обставина, що мистецька спадщина України не може уподібнюватись героїні роману Панаса Мирного. Знадобилися століття, аби ці скарби до нас дійшли, і нам слід схаменутися та й донести їх далі, до наших прийдешніх поколінь. Межа культурного балансу не повинна звужуватись, перетворюючи культурну спадщину на крам, яким сьогоднішні ділки-фарисеї дозволяють собі без сорому і честі торгувати.
Звернемося ще до одного типового прикладу пошанування скарбів нетлінних людьми, наділеними високими почуттями обов’язку. Харківський професор Є. Рєдін, побувавши зі своїм співкурсником професором Д. Айналовим у Києві в 1904 р., де вони вивчали київські святині світового значення, вважав за потрібне поділитися враженнями про відвідини Музею Духовної академії із земляком, добрим знайомим, майбутнім академіком М. Сумцовим: «...Ми були в Музеї Духовної академії. Чого тільки нема в цьому музеї! Які тут зібрано багатства по різних відділах старожитностей, мистецьких пам’яток». Був музей – прийшов Товариш атеїзм з маузером – і музею не стало, музейні колекції частково розпорошили, частково вивезли до Москви, а частково (нічого гріха таїти) розікрали, поділили між собою. Зворотний бік медалі – як би зібрати докупи такий музей, хоча думка може виглядати як ілюстрація великої фантазії. Справді, легше руйнувати, аніж будувати і пройнятися вірою, яка могла б освітити «темную темноту».
За умов, не цілковито сприятливих, проте в світлі націєтворних гасел, на Покутті Йосафат Кобринський проводить багатогранні пошуки, що інтегрують практику збирацьку, зумовлюючи народження Коломийського музею – колиски народної культури великої національної ваги. Звеличуємо в цій справі програму Наукового Товариства імені Шевченка у Львові, промотор якого – Михайло Грушевський – скеровував наукові спостереження до науково-едиційних, збирацько-пошукових, реставраційних та мистецьких факторів інтелектуалізму.
Не виправдовував сподівань імперсько-царського режиму Київ як центр русифікації Південноросійського краю, бо українська наукова та культурно-мистецька інтеліґенція в усіх ділянках суспільного та гуманітарного життя продукує націєтворні гасла. Окрема велика сторінка Духу людського – збирацька діяльність, колекціювання, популяризація народного мистецтва, які здійснюють Василь Кричевський і той самий Михайло Грушевський, а з ними поруч, а скорше на відстані, на величезному полюсі збирацького магнетизму родини Ханенків, Терещенків, багато інших заможних родин Києва, а також самітник Оскар Гансен колекціонують пам’ятки – знаки людської творчості, в т. ч. ужиткового мистецтва, ілюміновані рукописи, друковані раритети, етнографічні пам’ятки, давні карти, формують колекції чинних знахідок археології, нумізматики, зброї, виробів різних фаянсових, зокрема Києво-Межигірської, фабрик, а також гутних осередків.
Кожний вид, жанр мистецтва, декоративно-ужиткової творчості знаходить своїх поціновувачів. Скажімо, гутні вироби – об’єкт зацікавлень Вадима Модзалевського, килими – Василя Кричевського, Михайла Грушевського, археологія – Катерини Скаржинської, нумізматика – барона Шодуара. На київському ґрунті зринають імена професорів В. Антоновича, А. Прахова, а також О. Лазаревського, П. та Ф. Лебединцевих, Л. Бродського, які у 1880-ті р. порушують питання про створення в Києві Музею старожитностей за допомогою Товариства заохочення мистецтв. Національний рух у Києві, на Придніпров’ї, Полтавщині, у Слобідській Україні набував розмаху, а з ним зростала турбота про збереження культурних надбань народу, виникла потреба розвитку музейної справи. Це було особливо відчутно у Харкові, де проблема збирання й експонування творів завжди займала поважне місце.
Неоціненна роль у розвитку колекцій археологічно-етнографічних, у збереженні скарбів народного мистецтва, у гуртуванні довкола цієї патріотичної справи ініціативної молоді належить першому директору Київського музею старожитностей та мистецтва, професорові, згодом академікові ВУАН Миколі Біляшівському. Величезне значення вченого у комплектуванні фондів музею й розгортанні наукової експедиційної діяльності. Зростали супутні їм засади творчої праці – реставрації, обліку й експонування творів, культури експозиційної.
Біляшівський знайшов вірного послідовника в особі Данила Щербаківського (1877–1927). Пам’яткоохоронна діяльність вченого, турбота про збереження спадщини були стрижнем обов’язку вченого. Його виступи на захист спадщини від невігласів, що знищували її, були змотивовані протестами проти закабалення Росією України; перейняті скорботою розуміння: гинуть мистецькі скарби – вужчають береги знань про культуру. Щербаківський разом з Федором Ернстом (1891–1942) підняв голос проти вандалізму ленінських банд, що в січні 1918 р. принесли у Київ розгнуздану жагу знищення культурних цінностей та жагу більшовицької пролетарської кари.
Другий мотив, що супроводжує текст пошуків пам’яток, пов’язаний із проблемою їх збереження у вимірах державному і приватному. Треба дивитись правді у вічі, коли думаємо про Київ. Був Київ царський, самодержавний павук, і був Київ більшовицько-чекістський, голгофами голодоморів, садистських катувань інтеліґенції, патріотів, які працювали в музеях, школах. Більшовики закатували упродовж 1920–1970-х рр. без винятку усіх письменників, художників, музикантів, акторів, краєзнавців. Хрест свій на голгофу несли музейники, вчені: Ф. Ернст, Д. Щербаківський, П. Потоцький, О. Гансен, М. Макаренко, Ф. Шміт, Ю. Сіцінський, Н. Онацький, М. Рудинський – тисячі їх загинули в таборах гулагів. Усі вони були ініціаторами вивчення, ретельного дослідження арт-об’єктів культури, ініціаторами комплектування колекцій та їх збереження.
Десятки книжок написано на тему, як російські спеціальні – наукові або антинаукові каральні – експедиції робили в Україні різного роду пошуки з метою вивезення коштовностей і культурних цінностей. Колекції масово вивозилися з музеїв, бібліотек, церков, монастирів до Москви. Вивозилося культурне добро впродовж 70 років існування більшовицької влади. У невеликому колективі Національної комісії з питань повернення культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України ретельно фіксували, реєстрували ці факти вандалізму, разом із вченими НАН України, музейниками, бібліотекарями, архівістами України на конференціях, круглих столах, на численних зібраннях доносили думку про масштаби втрат. За рішенням уряду Януковича результати праці були призупинені, зведені нанівець.
Третій мотив, що супроводжує мотто проблеми, – збереження професійної та народної творчості з важливим компонентом: повернення в Україну незаконно вивезених культурних цінностей. У цьому контексті пошукової програми і виходу на рівень позитивного балансу маємо і відчуваємо невід’ємні результати: проблема збереження не є відповідною до самої ідеї. Характер непошани, нищення, монопольного здирства, який спостерігаємо почасти в галузі приватного колекціонування, антикваріату, бере гору через систему ринкових відносин у суспільстві. На київських ринкових торгівельних майданчиках лівого берега Дніпра щомісячно йде торгівля невідомо звідкіля й коли отриманими унікальними перлами церковної народної культури. Контроль за цим процесом відсутній, по селах роз’їжджають гендлярі і буквально «грабують», за безцінь скуповуючи нерідко високомистецькі об’єкти; вони зникають на очах; вони не потрапляють до музеїв, їх вивозять на чужину...
Кілька місяців тому під егідою Національної Академії мистецтв України ми провели конференцію «Повернення культурних цінностей в Україну – державна справа», на якій були сформульовані програмні параграфи: культурні цінності в умовах війни; роль та значення органів державної влади в системі контролю за переміщенням культурних цінностей; нелегальне переміщення культурних цінностей; відновлення національної пам’яті.
Поставлені питання звучали актуально, артикулюючи багато нових проблем, що виникли у зв’язку з агресією Росії в Криму та на Донбасі. Парадигма збереження творів мистецтва, в т. ч. надбань усієї народної культури була вразливою, оскільки в умовах військових вакханалій не до думок про мистецькі реалії – хай там кажуть, що хочуть нинішні політики, але музи таки мовчать.
Важко було, однак, зрозуміти появу фактів чистісінького вандалізму, як спалення на вогнищі давніх ікон із Дрогобицької церкви, мовляв, вони не відповідають критеріям нинішніх смаків. Чиїх смаків?.. Далекого від святощів священика? Або зумисний підпал кількох дерев’яних храмів, що пережили усі можливі страхіття війни 1941–1945 рр., на своїй території, та й втрималися у повоєнні лихоліття войовничого атеїзму, але їх знищили в наші мирні дні –підпал був зумисний, зорганізований міжконфесійним розгардіяшем і боротьбою кліру за лідерство в середовищі притлумленої пастви. Не кажемо про хворобу панібратського колекціонування: приходить колекціонер у церкву і домовляється про ціну за ікону, що припала йому до душі. Неважко зрозуміти, що Закон про збереження спадщини означений у нас лише номінально кількома параграфами, а функції його дії зведені майже до нуля.
Дисципліну охорони, збереження спадщини взяли на себе працівники музеїв, бібліотек, архівів. Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського, чи, скажімо, Національний художній музей України, меморіальний музей І. Рєпіна в Чугуєві, чи заповідники в Чигирині, Черкасах та ін. маніфестують сьогодні патріотично-професійні турботи їхніх колективів про збереження мистецьких скарбів.
У 1920-ті рр. світочі української науки Д. Щербаківський, Ф. Ернст, Н. Онацький, І. Свєнціцький, Д. Яворницький і т. д., об’єктивно сприймаючи реалії, переживали за наданий їм привілей охоронців мистецької спадщини. Не таке бачимо сьогодні в міжчассі нашого економічного дисбалансу. Багатьом мистецьким перлинам чиновники виносять вироки (чого коштували Києву вакханалії недавнього напівбожевільного мера Леоніда Черновецького!), хижі інстинкти беруть верх над здоровим глуздом. Ось живий приклад: йдуть посягання на Підгорецький палацовий комплекс, який чиновники прагнуть відчужити від музейно-архітектурного комплексу Львівської національної галереї ім. Б. Возницького і передати його в приватні руки. Духовно ми збіднюємося при фактах розкрадання (читай: протизаконного привласнення!) мистецьких скарбів і можемо стверджувати, що перетворюємося на німих рабів, яким далеко до пробудження від летаргійного сну, мовляв, нас це не обходить. Нас повинна насторожувати та обставина, що мистецька спадщина України не може уподібнюватись героїні роману Панаса Мирного. Знадобилися століття, аби ці скарби до нас дійшли, і нам слід схаменутися та й донести їх далі, до наших прийдешніх поколінь. Межа культурного балансу не повинна звужуватись, перетворюючи культурну спадщину на крам, яким сьогоднішні ділки-фарисеї дозволяють собі без сорому і честі торгувати.
№ 2/2017