ЧИ ГОТОВІ ХУДОЖНИК І КРИТИК ДО КРИТИКИ?
Ольга Собкович
ЧИ ГОТОВИЙ ХУДОЖНИК СПРИЙМАТИ ФАХОВУ АРТ-КРИТИКУ? ПОДІБНЕ ЗАПИТАННЯ ОДНОЗНАЧНО ВИНИКАЄ, КОЛИ ПРАГНЕШ ВИСЛОВИТИ ВЛАСНІ ПРОФЕСІЙНІ АНАЛІТИЧНО-КРИТИЧНІ ДУМКИ. І МАЙЖЕ ЗІ 100-ВІДСОТКОВОЮ ВПЕВНЕНІСТЮ ЗНАЄШ: «НІ». КРИТИКУ, НАВІТЬ У НАЙМЕНШІЙ КІЛЬКОСТІ, СПРИЙМАЮТЬ ЯК ОСОБИСТУ ОБРАЗУ Й НАВІТЬ НЕ ДОПУСКАЮТЬ ДУМКИ, ЩО ВОНА Є НЕ НАСЛІДКОМ ВІДСУТНОСТІ ПОВАГИ, А ОСНОВОЮ ДЛЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ДИСКУСІЇ, КОМУНІКАЦІЇ, ЯКЩО БАЖАЄТЕ, Є ПЕВНИМ ПОДРАЗНИКОМ, ЩО СПОНУКАЄ ДО РЕФЛЕКСІЙ.
Можливо, художника лякає саме слово «критика» – щось негативне, що «розриває на шматки», але насправді конструктивна арт-критика переслідує мету грамотно розставити акценти, виявити недоліки, застерегти, порадити та дати аналітику (у контексті художник – критик). У будь-якому випадку вона змушує замислитись, почати думати (звичайно, стиль подачі може бути різний: і різкий, і поміркованіший, але все одно фаховий!). До того ж, не слід забувати, що критика можлива у будь-якій сфері, адже усе потребує доведення та обґрунтування, а особливо мистецька царина, де немає аксіом. Звичайно, це питання не тільки сьогодення, адже і П. Пікассо ображався на Г. Аполлінера за те, що той «написав про нього не те, на що Пікассо очікував» [1]. Хоча різні історичні обставини породжують різні мотиви, мотивації відповіді «ні» та модель співпраці «художник – критик».
Як на мене, є певні причини, що впливають на несприйняття художником критики сьогодні. Одна з них – амбіційність, що не дозволяє прислухатись до думки професіонала (професіонал в очах такої людини стає дилетантом, який нічого не розуміє). Друга – низький рівень загальної культури самого художника, що не здатний комунікувати з критиком, сприймаючи інформацію як апріорі ворожу й таку, що потребує відторгнення. До того ж, мистець за довгі роки вже виробив звичку слухати лише поверхово-позитивні відгуки щодо власної творчості від мистецтвознавців, що часто й формує відповідь «ні».
А чому б не пригадати історію української арт-критики, наприклад, початку ХХ ст., коли критики та художники дискутували один з одним на сторінках періодичної преси, відстоюючи свої думки та погляди. Й висловлювались грамотно, переконливо, зі знанням справи (якась у тому всьому була культура, повага, ерудиція). Позитивна практика, але сьогодні подібне можливе лише у соціальних мережах, і то, здебільшого, серед друзів.
Та є один фактор сьогодення, що створює чергову причину відповіді «ні» – арт-ринок. Його дійові особи (окрім покупця) не зацікавлені в об’єктивному погляді професіонала, що заважатиме комерційній популяризації доробку, а якщо дивитися ширше – адекватній оцінці, розумінню арт-простору. Тут вже у художника з’являється певний «статус», який ніхто та ніщо не має порушити (у моїх колег були випадки погроз після публікації погляду, що не сподобався досить відомому художникові зі «статусом»). Щодо цього влучною є цитата Адорно, наведена у публікації Марини Протас, та її власний висновок: «Люди с характером, завязанным на авторитете, идентифицируют себя с реальной властью как таковой, независимо от ее конкретного содержания. Они, в сущности, располагают лишь слабым ‘’я’’ и поэтому нуждаются в идентификации с большими коллективами, в которых они могли бы укрыться». Вот почему, перефразируя Ханну Арендт, у нас много известных художников, но они, по счастью, не знамениты, поскольку их публичность не может заменить им отсутствующий талант, разве только тешить самолюбие [2]. Особливо це стосується таких собі поверхових конформістів, «предпочитающих сбиваться в стаи и стада, оберегаемые коммерчискими галереями и проектами…» [3].
От і виходить, що, окрім хвалебних од, що виявляється у домінуванні в просторі арт-критики такого синтетичного жанру, як творчий портрет та інформаційні замітки, що просто піарять художника та його виставки, ніхто не готовий до чогось серйознішого (варто зауважити, що й негативна рецензія є піаром, то ж чи варто боятися її?). Не можна не погодитись з думкою, що такий стан «призводить до нівелювання критичного підходу, нестачі полеміки, дискусій…» [4], а критики перетворилися, за вдалим виразом Н. Булавіної, на «голос, позбавлений голосу» [5].
Слід зауважити, що у цьому є й провина тих критиків, що займають позицію конформності та опортунізму.... Звичайно, до думки критика, що керується меркантильним та кар’єрним інтересами й «служить» бізнесу та певній «владі», прислухатись годі. Та й таких, як вже згаданий Г. Аполлінер, «…що вмів бачити безпосеред-
ність та талант, писати без «кліше» та безкомпромісно відстоювати свою критичну думку (його стаття про О. Архипенка коштувала йому відставки з газети «L’Intransigeant») [6], зустріти сьогодні все важче.
Тож проблема постає з двох сторін.
Заради об’єктивності (наскільки вона взагалі можлива) висвітлення питання, звернемося до думки самих художників.
Як на мене, є певні причини, що впливають на несприйняття художником критики сьогодні. Одна з них – амбіційність, що не дозволяє прислухатись до думки професіонала (професіонал в очах такої людини стає дилетантом, який нічого не розуміє). Друга – низький рівень загальної культури самого художника, що не здатний комунікувати з критиком, сприймаючи інформацію як апріорі ворожу й таку, що потребує відторгнення. До того ж, мистець за довгі роки вже виробив звичку слухати лише поверхово-позитивні відгуки щодо власної творчості від мистецтвознавців, що часто й формує відповідь «ні».
А чому б не пригадати історію української арт-критики, наприклад, початку ХХ ст., коли критики та художники дискутували один з одним на сторінках періодичної преси, відстоюючи свої думки та погляди. Й висловлювались грамотно, переконливо, зі знанням справи (якась у тому всьому була культура, повага, ерудиція). Позитивна практика, але сьогодні подібне можливе лише у соціальних мережах, і то, здебільшого, серед друзів.
Та є один фактор сьогодення, що створює чергову причину відповіді «ні» – арт-ринок. Його дійові особи (окрім покупця) не зацікавлені в об’єктивному погляді професіонала, що заважатиме комерційній популяризації доробку, а якщо дивитися ширше – адекватній оцінці, розумінню арт-простору. Тут вже у художника з’являється певний «статус», який ніхто та ніщо не має порушити (у моїх колег були випадки погроз після публікації погляду, що не сподобався досить відомому художникові зі «статусом»). Щодо цього влучною є цитата Адорно, наведена у публікації Марини Протас, та її власний висновок: «Люди с характером, завязанным на авторитете, идентифицируют себя с реальной властью как таковой, независимо от ее конкретного содержания. Они, в сущности, располагают лишь слабым ‘’я’’ и поэтому нуждаются в идентификации с большими коллективами, в которых они могли бы укрыться». Вот почему, перефразируя Ханну Арендт, у нас много известных художников, но они, по счастью, не знамениты, поскольку их публичность не может заменить им отсутствующий талант, разве только тешить самолюбие [2]. Особливо це стосується таких собі поверхових конформістів, «предпочитающих сбиваться в стаи и стада, оберегаемые коммерчискими галереями и проектами…» [3].
От і виходить, що, окрім хвалебних од, що виявляється у домінуванні в просторі арт-критики такого синтетичного жанру, як творчий портрет та інформаційні замітки, що просто піарять художника та його виставки, ніхто не готовий до чогось серйознішого (варто зауважити, що й негативна рецензія є піаром, то ж чи варто боятися її?). Не можна не погодитись з думкою, що такий стан «призводить до нівелювання критичного підходу, нестачі полеміки, дискусій…» [4], а критики перетворилися, за вдалим виразом Н. Булавіної, на «голос, позбавлений голосу» [5].
Слід зауважити, що у цьому є й провина тих критиків, що займають позицію конформності та опортунізму.... Звичайно, до думки критика, що керується меркантильним та кар’єрним інтересами й «служить» бізнесу та певній «владі», прислухатись годі. Та й таких, як вже згаданий Г. Аполлінер, «…що вмів бачити безпосеред-
ність та талант, писати без «кліше» та безкомпромісно відстоювати свою критичну думку (його стаття про О. Архипенка коштувала йому відставки з газети «L’Intransigeant») [6], зустріти сьогодні все важче.
Тож проблема постає з двох сторін.
Заради об’єктивності (наскільки вона взагалі можлива) висвітлення питання, звернемося до думки самих художників.
Андрій Сидоренко
О. С.: Чи готовий сьогодні художник докритики?
А. С.: Хтось готовий більше, хтось менше. Гадаю, що незалежно від ступеня готовності художника, в першу чергу критик демонструє загалу свою здатність мислити та аналізувати. І у нього стільки ж шансів викликати гнів на себе, як і на того, кого він критикує.
Питання у тому, що можна вважати критикою? Сьогодні, в умовах розвитку соціальних мереж, «влитись» в роль критика дуже легко (кожен може образити чи похвалити), але від цього аналітичних текстів не стає більше. Знайти текст, який хочеться перечитати аби краще вловити зміст важко навіть у спеціалізованих виданнях.
О. С.: Андрію, ти бачиш зацікавленість у критиці сучасного арт-середовища (не тільки художника)?
А. С.: Арт-середовище критика цікавить переважно як поле бою між представниками різних субкультур, об’єднань та особистостей і тому будь-яке гостре висловлювання, навіть незалежного автора, кимось обов’язково буде сприйняте на свою користь, а іншими розцінене як змова. Я помічаю, що найлегше художники та куратори читають критику про своїх опонентів та дуже рідко сприймають серйозно зауваження на власну адресу.
За усім цим часто забувається, що у критики є й інша, не менш важлива, функція – дискурсивний аналіз. Інколи виявляється, що опоненти неправильно розуміли витоки конфлікту, помилково трактували поняття чи факти. Тому мене, наприклад, більше цікавить феноменологія та нові способи критики власних суджень, і слід зазначити, що в українській критиці у цьому напрямку ще багато «непокореної цілини». Звісно, ніхто не забороняє вважати себе «оракулом істини», але критик, на мою думку, – це той, хто піддає сумніву усе, навіть свою об’єктивність.
О. С.: Тобто для тебе критика – це поштовх до розвитку?
А. С.: Художнику, який хоче пролити світло на якусь важливу для нього проблематику, є сенс час від часу дивитись за межі звичного бекграунду, озиратись навколо себе та аналізувати те, як його твори можуть сприйматись іншими людьми. Потрібно шукати можливість для діалогу не тільки там де тебе розуміють. Взагалі, усе залежить від того, наскільки вимогливий художник до себе, адже будь-яка особистість, починаючи вірити у беззаперечний факт власної досконалості, автоматично стає вразливою до критики.
О. С.: З нашої розмови я можу зробити висновок, що ти спостерігаєш певну обмеженість кола художників, які потрапляють у поле уваги українських критиків. Це так?
А. С.: Досить логічно, що значну частину молодих критиків тягне до тих соціальних груп з якими пов’язано більше медіа ресурсів. Але у кожної соціальної групи зазвичай свій актив художників та свої правила. Тож абсолютно прогнозовано, що вони акцентують на одних та недооцінюють, не помічають усіх інших. Ця необ’єктивність вже навіть приїлась і нікого особливо не засмучує. Проблема у тому, що жорсткий корпоративний принцип, де є свої та чужі, у критиці призводить до передбачуваності поглядів і взагалі зникає потреба у пошуку неординарних смислів та незалежних у поглядах художників.
Хоча останнім часом ситуація змінюється у позитивному напрямку і це, на мою думку, пов’язано з революційними подіями, під час яких горизонтальна комунікація заради спільних прагнень стала більш вагомою для людей, ніж соціальні ролі та корпоративні правила.
О. С.: На твою думку, до якого б критика сьогодні прислухались?
А. С.: У нас, як і у всьому світі, існує напрям так званої «таблоїдної критики», де скандали щодо відомих художників, плітки, переписані прес-релізи подаються як культурологічний аналіз. Зрозуміло, що це не рівень мистецтвознавців та культурологів, але коли й вони починають займатись чимось подібним, то виникає питання: хто ж повинен з ентузіазмом говорити про тенденції, що відбуваються в розвитку сучасної культури? Створюється враження, що українські критики з великим скептицизмом дивляться на можливість існування в Україні критичного поля, де б переосмислювався суб’єктивний досвід, проводились паралелі та знаходились глобальні чи локальні тенденції.
Причина цього – авторитарний стереотип, що під час навчання потрібно завчити вічні теми та шедеври, а потім у порівнянні з ними писати про все інше, наголошуючи на тому, що має більшу цінність, а що меншу. Із сучасною культурою такий підхід не діє, адже поза увагою опиняється той факт, що сьогодні мистецтво є таким як є в результаті не стільки наслідування, скільки подолання і вдосконалення існуючих уявлень.
Показовою в цьому є робота закордонних кураторів, які прагнуть долати будь-які стереотипи та конформізм, відкриваючи у візуально різних за підходом творах, потенціал як до напруження актуальної проблематики, так і до пошуку опцій та альтернатив для неї. Вони не спрощують собі завдання, підбираючи подібне до подібного (як сумку до черевиків).
О. С.: Якою має бути модель співпраці «критик-художник» сьогодні?
А. С.: Для професійного художника і критика зрозуміло, що їх прагненню здобувати нові знання не повинна заважати жодна популярність, відзнаки чи дипломи. Їм цікаво як ламаються стереотипи, відкриваючи новий горизонт уявлень. В цих умовах співпраця виглядає як визначення істини у дискусії, і ця дискусія – певне змагання у рівні усвідомлення та реакції на актуальні проблеми. Проте не слід забувати, що в мисленні художника часто більше інтуїції, адже результатом його діяльності є твори мистецтва, а не чіткі вербальні узагальнення та формули. Тож у кожного в цій співпраці-змаганні є над чим працювати.
О. С.: Чи готовий сьогодні художник докритики?
А. С.: Хтось готовий більше, хтось менше. Гадаю, що незалежно від ступеня готовності художника, в першу чергу критик демонструє загалу свою здатність мислити та аналізувати. І у нього стільки ж шансів викликати гнів на себе, як і на того, кого він критикує.
Питання у тому, що можна вважати критикою? Сьогодні, в умовах розвитку соціальних мереж, «влитись» в роль критика дуже легко (кожен може образити чи похвалити), але від цього аналітичних текстів не стає більше. Знайти текст, який хочеться перечитати аби краще вловити зміст важко навіть у спеціалізованих виданнях.
О. С.: Андрію, ти бачиш зацікавленість у критиці сучасного арт-середовища (не тільки художника)?
А. С.: Арт-середовище критика цікавить переважно як поле бою між представниками різних субкультур, об’єднань та особистостей і тому будь-яке гостре висловлювання, навіть незалежного автора, кимось обов’язково буде сприйняте на свою користь, а іншими розцінене як змова. Я помічаю, що найлегше художники та куратори читають критику про своїх опонентів та дуже рідко сприймають серйозно зауваження на власну адресу.
За усім цим часто забувається, що у критики є й інша, не менш важлива, функція – дискурсивний аналіз. Інколи виявляється, що опоненти неправильно розуміли витоки конфлікту, помилково трактували поняття чи факти. Тому мене, наприклад, більше цікавить феноменологія та нові способи критики власних суджень, і слід зазначити, що в українській критиці у цьому напрямку ще багато «непокореної цілини». Звісно, ніхто не забороняє вважати себе «оракулом істини», але критик, на мою думку, – це той, хто піддає сумніву усе, навіть свою об’єктивність.
О. С.: Тобто для тебе критика – це поштовх до розвитку?
А. С.: Художнику, який хоче пролити світло на якусь важливу для нього проблематику, є сенс час від часу дивитись за межі звичного бекграунду, озиратись навколо себе та аналізувати те, як його твори можуть сприйматись іншими людьми. Потрібно шукати можливість для діалогу не тільки там де тебе розуміють. Взагалі, усе залежить від того, наскільки вимогливий художник до себе, адже будь-яка особистість, починаючи вірити у беззаперечний факт власної досконалості, автоматично стає вразливою до критики.
О. С.: З нашої розмови я можу зробити висновок, що ти спостерігаєш певну обмеженість кола художників, які потрапляють у поле уваги українських критиків. Це так?
А. С.: Досить логічно, що значну частину молодих критиків тягне до тих соціальних груп з якими пов’язано більше медіа ресурсів. Але у кожної соціальної групи зазвичай свій актив художників та свої правила. Тож абсолютно прогнозовано, що вони акцентують на одних та недооцінюють, не помічають усіх інших. Ця необ’єктивність вже навіть приїлась і нікого особливо не засмучує. Проблема у тому, що жорсткий корпоративний принцип, де є свої та чужі, у критиці призводить до передбачуваності поглядів і взагалі зникає потреба у пошуку неординарних смислів та незалежних у поглядах художників.
Хоча останнім часом ситуація змінюється у позитивному напрямку і це, на мою думку, пов’язано з революційними подіями, під час яких горизонтальна комунікація заради спільних прагнень стала більш вагомою для людей, ніж соціальні ролі та корпоративні правила.
О. С.: На твою думку, до якого б критика сьогодні прислухались?
А. С.: У нас, як і у всьому світі, існує напрям так званої «таблоїдної критики», де скандали щодо відомих художників, плітки, переписані прес-релізи подаються як культурологічний аналіз. Зрозуміло, що це не рівень мистецтвознавців та культурологів, але коли й вони починають займатись чимось подібним, то виникає питання: хто ж повинен з ентузіазмом говорити про тенденції, що відбуваються в розвитку сучасної культури? Створюється враження, що українські критики з великим скептицизмом дивляться на можливість існування в Україні критичного поля, де б переосмислювався суб’єктивний досвід, проводились паралелі та знаходились глобальні чи локальні тенденції.
Причина цього – авторитарний стереотип, що під час навчання потрібно завчити вічні теми та шедеври, а потім у порівнянні з ними писати про все інше, наголошуючи на тому, що має більшу цінність, а що меншу. Із сучасною культурою такий підхід не діє, адже поза увагою опиняється той факт, що сьогодні мистецтво є таким як є в результаті не стільки наслідування, скільки подолання і вдосконалення існуючих уявлень.
Показовою в цьому є робота закордонних кураторів, які прагнуть долати будь-які стереотипи та конформізм, відкриваючи у візуально різних за підходом творах, потенціал як до напруження актуальної проблематики, так і до пошуку опцій та альтернатив для неї. Вони не спрощують собі завдання, підбираючи подібне до подібного (як сумку до черевиків).
О. С.: Якою має бути модель співпраці «критик-художник» сьогодні?
А. С.: Для професійного художника і критика зрозуміло, що їх прагненню здобувати нові знання не повинна заважати жодна популярність, відзнаки чи дипломи. Їм цікаво як ламаються стереотипи, відкриваючи новий горизонт уявлень. В цих умовах співпраця виглядає як визначення істини у дискусії, і ця дискусія – певне змагання у рівні усвідомлення та реакції на актуальні проблеми. Проте не слід забувати, що в мисленні художника часто більше інтуїції, адже результатом його діяльності є твори мистецтва, а не чіткі вербальні узагальнення та формули. Тож у кожного в цій співпраці-змаганні є над чим працювати.
Назар Білик
О. С.: Художник готовий сьогодні до критики?
Н. Б.: Я вже звик до того, що, читаючи видання мистецького спрямування, усі нарікають на відсутність здорової, конструктивної, правильної критики, якої хотілося б більше. У нас є мистецтвознавці, які вміють похвалити автора, відірвавши від загальних тенденцій, контексту, й створити тим самим «похвалу», від якої, насправді, користі автору, суспільству та художньому середовищу немає (користь від цього, напевно, лише колекціонерам та покупцям).
Якщо говорити загалом, то сам я особливо не міркував над питанням критики, я не можу сказати, що вона мені дуже потрібна, але з досвіду можу сказати, що вона мені у житті дуже допомагала. І то були такі серйозні підсумки, які закінчували один період і починали інший. Це була критика як аналіз, як розбір, здатність людини бути в загальному контексті і контексті моєї творчості.
Якщо говорити про фахову критику як оцінку творчості художника, то він ніколи до неї готовий не буде, тобто його свідомість буде готова, але внутрішній геній буде протестувати. Спрацьовуватиме такий собі захист. Особисто мене свого часу налаштували на думку, яку можна сприймати аскетичною вправою: «друже, якщо ти не любиш оце гірке, але дуже правильне, то не грайся в ці ігри, бо ти маєш звикнути…».
О. С.: А на тебе взагалі критичні зауваження якось впливають?
Н. Б.: На мене впливають. Я одразу починаю копати далі, бо це ось той формат діалогу, який дуже важливий в житті художника, який насправді мистець і пропонує своїм життям: вислів – реакція – розмова і вже якийсь діалог. Ми ж говоримо не просто про світ непо ганого живопису чи скульптуру, а про обмін ідеями, які є рушійною силою нашої розмови і нашого дослідження якихось тем. Критика – це реакція на твою бесіду, вислів, заяву. І якщо її немає, будь-якої (різкої, м’якої), то повноцінне циркулювання цієї моделі відсутнє, й тому у ній немає сенсу. Тоді просто виходить мистецтвознавець, який хвалить, дилер, який малює ціни, і художник як творець певного продукту, що диктується ринком. Тобто, сюди не підключено суспільство, середовище, і все це обслуговує буржуазію, капітал і є закритою системою.
Якщо ми говоримо про критику, яка вже набула ознак співпраці, то слід згадати критикакуратора, що допомагає художникові експонувати твір у найвигіднішому, найправильнішому контексті, розкриваючи через експозицію таємний зміст чи взагалі зміст дуже широко та повноцінно. Це дуже правильна і цінна практика.
О. С.: Назаре, ти особисто чекаєш на критику після персональних чи колективних виставок?
Н. Б.: Звичайно, чекаю. Хоча насправді, я вже звик не чекати, бо їх обмаль. На таку ситуацію вже якось і не реагуєш. У нас чи хвалять, чи мовчать.
О. С.: А в чому причина мовчання, на твою думку? Не хочуить псувати стосунки?
Н. Б.: І це є. Уявляю, як важко бути критиком… Я дивлюсь по нашому середовищу і бачу, що ті мистецтвознавці, які дозволяють собі відверті висловлювання, потім усе менше зустрічаються на виставках. Можливо, через те, що їх думки породжують у нашому невеличкому «болотці» негативні реакції. Адже для того, щоб перенести конфлікт і сприйняти його як плюс потрібна воля, певний внутрішній склад характеру.
О. С.: Статус художника впливає на здатність сприймати критику?
Н. Б.: Відомий художник має сильну позицію, місце в історії й хоче спілкуватись на рівних, а відповідно – мати критику від рівних йому.
О. С.: Тобто, важливий статус самого критика?
Н. Б.: Критик, як і художник, проходить певний шлях, формується, й відповідно його думка обґрунтованіша, виваженіша. Важлива й духовна, душевна готовність, бо сприйняти критику – це певний виклик. Ще є ринок, де негативна критика може вплинути на закуп колекціонера. Тобто важливі три складові у такій послідовності: розмова на рівних, духовна, душевна готовність сприйняти критику, ринок.
Примітки
1. Пучков А. Арт-критик Аполлінер в Україні. Рецензія на дипломну студію І. Мазніченко «Творчість Г. Аполлінера як арт-критика у контексті розвитку критичної думки ХХ ст.» // Художня культура. Актуальні проблеми: Наук. вісник / Ін-т проблем сучас. мис-ва Акад. мис-в України. – К.: Фенікс. – В. 4. – 2007. – С. 693.
2. Протас М. Art-мортификация: Умерщвление плоти искусства как «Комплекс вины» (Фрагмент социальной философии искусства) // Художня культура. Актуальні проблеми: Наук. вісник / ІПСМ НАМ України. – К.: Фенікс. – В. 4. – 2007. – С. 150.
3. Там само. – С. 158.
4. Собкович Олеся. Жанри художньої критики у мистецьких часописах Києва початку ХХІ ст. // Художня культура. Актуальні проблеми: Наук. вісник / ІПСМ НАМ України. – К.: вид-во Фенікс. – В. 10. – 2014. – С. 202.
5. Булавіна Н. Мистецька критика в сучасних реаліях, або голос позбавлений голосу // Сучасне мистецтво: Наук. зб. / ІПСМ НАМ України. – К.: Акта, 2008. – Вип. 5. – С. 175.
6. Мазніченко І. «Мистці зі сходу» у студіях Гійома Аполлінера // Художня культура. Актуальні проблеми: Наук. вісник / ІПСМ НАМ України. – К.: Фенікс. – В. 4. – 2007. – С. 490.
О. С.: Художник готовий сьогодні до критики?
Н. Б.: Я вже звик до того, що, читаючи видання мистецького спрямування, усі нарікають на відсутність здорової, конструктивної, правильної критики, якої хотілося б більше. У нас є мистецтвознавці, які вміють похвалити автора, відірвавши від загальних тенденцій, контексту, й створити тим самим «похвалу», від якої, насправді, користі автору, суспільству та художньому середовищу немає (користь від цього, напевно, лише колекціонерам та покупцям).
Якщо говорити загалом, то сам я особливо не міркував над питанням критики, я не можу сказати, що вона мені дуже потрібна, але з досвіду можу сказати, що вона мені у житті дуже допомагала. І то були такі серйозні підсумки, які закінчували один період і починали інший. Це була критика як аналіз, як розбір, здатність людини бути в загальному контексті і контексті моєї творчості.
Якщо говорити про фахову критику як оцінку творчості художника, то він ніколи до неї готовий не буде, тобто його свідомість буде готова, але внутрішній геній буде протестувати. Спрацьовуватиме такий собі захист. Особисто мене свого часу налаштували на думку, яку можна сприймати аскетичною вправою: «друже, якщо ти не любиш оце гірке, але дуже правильне, то не грайся в ці ігри, бо ти маєш звикнути…».
О. С.: А на тебе взагалі критичні зауваження якось впливають?
Н. Б.: На мене впливають. Я одразу починаю копати далі, бо це ось той формат діалогу, який дуже важливий в житті художника, який насправді мистець і пропонує своїм життям: вислів – реакція – розмова і вже якийсь діалог. Ми ж говоримо не просто про світ непо ганого живопису чи скульптуру, а про обмін ідеями, які є рушійною силою нашої розмови і нашого дослідження якихось тем. Критика – це реакція на твою бесіду, вислів, заяву. І якщо її немає, будь-якої (різкої, м’якої), то повноцінне циркулювання цієї моделі відсутнє, й тому у ній немає сенсу. Тоді просто виходить мистецтвознавець, який хвалить, дилер, який малює ціни, і художник як творець певного продукту, що диктується ринком. Тобто, сюди не підключено суспільство, середовище, і все це обслуговує буржуазію, капітал і є закритою системою.
Якщо ми говоримо про критику, яка вже набула ознак співпраці, то слід згадати критикакуратора, що допомагає художникові експонувати твір у найвигіднішому, найправильнішому контексті, розкриваючи через експозицію таємний зміст чи взагалі зміст дуже широко та повноцінно. Це дуже правильна і цінна практика.
О. С.: Назаре, ти особисто чекаєш на критику після персональних чи колективних виставок?
Н. Б.: Звичайно, чекаю. Хоча насправді, я вже звик не чекати, бо їх обмаль. На таку ситуацію вже якось і не реагуєш. У нас чи хвалять, чи мовчать.
О. С.: А в чому причина мовчання, на твою думку? Не хочуить псувати стосунки?
Н. Б.: І це є. Уявляю, як важко бути критиком… Я дивлюсь по нашому середовищу і бачу, що ті мистецтвознавці, які дозволяють собі відверті висловлювання, потім усе менше зустрічаються на виставках. Можливо, через те, що їх думки породжують у нашому невеличкому «болотці» негативні реакції. Адже для того, щоб перенести конфлікт і сприйняти його як плюс потрібна воля, певний внутрішній склад характеру.
О. С.: Статус художника впливає на здатність сприймати критику?
Н. Б.: Відомий художник має сильну позицію, місце в історії й хоче спілкуватись на рівних, а відповідно – мати критику від рівних йому.
О. С.: Тобто, важливий статус самого критика?
Н. Б.: Критик, як і художник, проходить певний шлях, формується, й відповідно його думка обґрунтованіша, виваженіша. Важлива й духовна, душевна готовність, бо сприйняти критику – це певний виклик. Ще є ринок, де негативна критика може вплинути на закуп колекціонера. Тобто важливі три складові у такій послідовності: розмова на рівних, духовна, душевна готовність сприйняти критику, ринок.
Примітки
1. Пучков А. Арт-критик Аполлінер в Україні. Рецензія на дипломну студію І. Мазніченко «Творчість Г. Аполлінера як арт-критика у контексті розвитку критичної думки ХХ ст.» // Художня культура. Актуальні проблеми: Наук. вісник / Ін-т проблем сучас. мис-ва Акад. мис-в України. – К.: Фенікс. – В. 4. – 2007. – С. 693.
2. Протас М. Art-мортификация: Умерщвление плоти искусства как «Комплекс вины» (Фрагмент социальной философии искусства) // Художня культура. Актуальні проблеми: Наук. вісник / ІПСМ НАМ України. – К.: Фенікс. – В. 4. – 2007. – С. 150.
3. Там само. – С. 158.
4. Собкович Олеся. Жанри художньої критики у мистецьких часописах Києва початку ХХІ ст. // Художня культура. Актуальні проблеми: Наук. вісник / ІПСМ НАМ України. – К.: вид-во Фенікс. – В. 10. – 2014. – С. 202.
5. Булавіна Н. Мистецька критика в сучасних реаліях, або голос позбавлений голосу // Сучасне мистецтво: Наук. зб. / ІПСМ НАМ України. – К.: Акта, 2008. – Вип. 5. – С. 175.
6. Мазніченко І. «Мистці зі сходу» у студіях Гійома Аполлінера // Художня культура. Актуальні проблеми: Наук. вісник / ІПСМ НАМ України. – К.: Фенікс. – В. 4. – 2007. – С. 490.
№ 1/2015