СКУЛЬПТУРА 2016. ОГЛЯД ПОДІЙ
Ольга Собкович
ЗА ОСТАННІ 2–3 РОКИ НА СКУЛЬПТУРУ В УКРАЇНСЬКОМУ АРТ-ПРОСТОРІ ПОЧАЛИ ЗВЕРТАТИ УСЕ БІЛЬШУ УВАГУ. ВОНА ІНТЕНСИВНО З’ЯВЛЯЄТЬСЯ НА ВИСТАВКАХ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА, ХОЧА ДОВГИЙ ЧАС ПОМИЛКОВО РОЗУМІЛАСЯ ПОЗА СУЧАСНИМ КОНТЕКСТОМ: ФІГУРАТИВНА ПЛАСТИКА РОЗГЛЯДАЛАСЬ «ЗАКОНСЕРВОВАНОЮ» У РЕАЛІСТИЧНИХ СХЕМАХ МИНУЛОГО, І ЛИШЕ ПОШУКИ В ДУСІ ІНФОРМЕЛЬНИХ ЕКСПЕРИМЕНТІВ ПРИВЕРТАЛИ УВАГУ, ПОЗИЦІОНУЮЧИ СЕБЕ ЯК ЩОСЬ «CONTEMPORARY». ЗВІДСИ ЗАЦІКАВЛЕННЯ ОБ’ЄКТОМ, А НЕ, ВЛАСНЕ, СКУЛЬПТУРОЮ АБО ДИЗАЙНЕРСЬКИМ РОЗУМІННЯМ ОСТАННЬОЇ, ЩО ПОВ’ЯЗАНО З ВПЛИВОМ ПОСТМОДЕРНІЗМУ. СЛІД ЗАЗНАЧИТИ, ЩО БІЛЬШІСТЬ ТОГО «НОВОГО», ЩО БАЧИМО У СКУЛЬПТУРІ СЬОГОДНІ, ОСВОЮВАЛОСЯ УКРАЇНСЬКОЮ ПЛАСТИКОЮ ЩЕ З 1990-Х РР. ПРОТЕ ЗВЕРНЕННЯ ДО МОДЕРНІСТСЬКОЇ ПАРАДИГМИ, ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОГО ПОЛІСТИЛІЗМУ, ІНФОРМЕЛЮ ЗАЛИШАЄТЬСЯ АКТУАЛЬНИМ ПОРЯД З КЛАСИЧНОЮ ТРАДИЦІЄЮ ФОРМОТВОРЕННЯ, ЩО ОТРИМУЄ АВТОРСЬКІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ У ПРАГНЕННІ ОСУЧАСНЕННЯ ПЛАСТИЧНОЇ МОВИ. ЗАЗНАЧЕНІ ТЕНДЕНЦІЇ ДЕМОНСТРУЮТЬ ВИСТАВКИ ОСТАННІХ РОКІВ.
ВЛАД ВОЛОСЕНКО. Втихомирення, 2012. Граніт
Якщо раніше (у 2014 та 2015 рр.) головними подіями, що віддзеркалювали стан скульптури, були Трієнале скульптури НСХУ та Скульптурний Салон у Мистецькому Арсеналі, то 2016 року акценти починають зміщуватися і, не чекаючи на репрезентацію у двох вищезгаданих масштабних виставках, у ІПСМ відбувається проект «CORPUSCULUM. Нефігуративна скульптура»; у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького проходить виставка українських скульпторів старшого і середнього покоління; твори сучасної скульптури експонуються у Національному заповіднику «Софія Київська» у межах проекту «Скульптура просто неба» та на фестивалі «ГогольФест» демонструється проект «Химери при надії» від «Скульптурного цеху» . Кожна з них репрезентувала той чи інший аспект розуміння сучасної скульптури.
Одна з виставок 2016 р. – «CORPUSCULUM. Нефігуративна скульптура», що проходила в ІПСМ, засвідчила зацікавлення традицією формального вирішення образу та творчо-індивідуальну варіативність формотворення. Без детального розгляду залишимо концептуальну складову виставки, яка не була її сильною стороною, зосередившись на філософському обґрунтуванні.
Проект – cпроба консолідації в одному просторі творів нефігуративної скульптури ХХІ ст., і, відповідно до мети виставки, ми дійсно споглядали власне скульптуру, хоча розмиття чітких меж дефініції між скульптурою, дизайном та арт-об’єктом – одна з тенденцій, що вже давно спостерігаємо у цьому виді мистецтва й, посилюючись, залишається актуальною.
В експозиції варто виокремити скульптурний (представлений киянами) та керамічний (представлений, здебільшого, львів’янами) блоки, де скульптурний виявився сильнішим. Керамічним творам було притаманне суто абстрактно-композиційне вирішення, часто у поліхромному виконанні, в той час як скульптура зберігала монохромну монолітність об’єму й, у ряді робіт, відштовхувалась від максимально спрощеного та узагальненого фігуративу.
Великий здобуток керамічної частини – це відхід від розуміння кераміки як суто ужиткового мистецтва й наближення до скульптурного розуміння пластики. Власне, це скульптура у керамічному матеріалі – глині. Однак, дійсно сильних керамічних творів можна назвати буквально 3–4: твори Гії Міміношвілі, Юрія Войтовича та Юрія Мусатова.
У скульптурному блоці було представлено нефігуратив останніх двох років Є. та М. Зігур, Д. Шуміхіна, І. Підгайного, В. Волосенка та В. Татарського, твори якого стали домінантним центром експозиційного простору. З огляду на те, що демонструвалася значна частина невеликих за розміром творів, необхідний був основний візуально-монументальний акцент, якого, зрештою, не вистачило і центральна увага розсіялася між двома наймасштабнішими роботами Василя Татарського – «Казимир» та «The apple».
Загалом, про принципово нові тенденції у нефігуративній, абстрактній скульптурі формальні знахідки якої обертаються навколо основоположних форм (куб, куля, піраміда) та їх композиційних співвідношень, говорити важко. З’являються нові матеріали, що уможливлюють пластичні експерименти й надають нового візуального звучання, ефекту творам, проте, в цілому, – це інтерпретації вже знайденого в актуальному контексті.
Одна з виставок 2016 р. – «CORPUSCULUM. Нефігуративна скульптура», що проходила в ІПСМ, засвідчила зацікавлення традицією формального вирішення образу та творчо-індивідуальну варіативність формотворення. Без детального розгляду залишимо концептуальну складову виставки, яка не була її сильною стороною, зосередившись на філософському обґрунтуванні.
Проект – cпроба консолідації в одному просторі творів нефігуративної скульптури ХХІ ст., і, відповідно до мети виставки, ми дійсно споглядали власне скульптуру, хоча розмиття чітких меж дефініції між скульптурою, дизайном та арт-об’єктом – одна з тенденцій, що вже давно спостерігаємо у цьому виді мистецтва й, посилюючись, залишається актуальною.
В експозиції варто виокремити скульптурний (представлений киянами) та керамічний (представлений, здебільшого, львів’янами) блоки, де скульптурний виявився сильнішим. Керамічним творам було притаманне суто абстрактно-композиційне вирішення, часто у поліхромному виконанні, в той час як скульптура зберігала монохромну монолітність об’єму й, у ряді робіт, відштовхувалась від максимально спрощеного та узагальненого фігуративу.
Великий здобуток керамічної частини – це відхід від розуміння кераміки як суто ужиткового мистецтва й наближення до скульптурного розуміння пластики. Власне, це скульптура у керамічному матеріалі – глині. Однак, дійсно сильних керамічних творів можна назвати буквально 3–4: твори Гії Міміношвілі, Юрія Войтовича та Юрія Мусатова.
У скульптурному блоці було представлено нефігуратив останніх двох років Є. та М. Зігур, Д. Шуміхіна, І. Підгайного, В. Волосенка та В. Татарського, твори якого стали домінантним центром експозиційного простору. З огляду на те, що демонструвалася значна частина невеликих за розміром творів, необхідний був основний візуально-монументальний акцент, якого, зрештою, не вистачило і центральна увага розсіялася між двома наймасштабнішими роботами Василя Татарського – «Казимир» та «The apple».
Загалом, про принципово нові тенденції у нефігуративній, абстрактній скульптурі формальні знахідки якої обертаються навколо основоположних форм (куб, куля, піраміда) та їх композиційних співвідношень, говорити важко. З’являються нові матеріали, що уможливлюють пластичні експерименти й надають нового візуального звучання, ефекту творам, проте, в цілому, – це інтерпретації вже знайденого в актуальному контексті.
Однією з помітних змін у мистецькому скульптурному середовищі є те, що скульптори самі активніше починають організовуватися для створення виставок, проектів, аби репрезентувати те чи інше розуміння пластики та ідейні, концептуальні бачення (раніше це було характерне здебільшого для симпозіумів). Фактично скульптор стає куратором (навіть якщо формально куратором вважається інша особа). Плюс такої ситуації – відбір дійсно сильної скульптури для експозицій, мінус – особистнісний чинник. Тобто безпристрасний і незаангажований погляд зі сторони фахівця все ж має бути (наскільки він взагалі можливий у досить тісному колі мистецького життя) за умови служіння інтересам мистецтва за принципом «Платон мені друг, але істина дорожча». Тож у цьому контексті, повертаючись від нефігуративу до фігуративу, говоримо про виставку у Львові, яка стала важливим явищем децентралізації мистецького життя у сфері скульптурі (як зазначалося вище, виставки переважно проходять у Києві, хоча у згаданому контексті варто пригадати і харківську виставку 2014 року «Скульптура PRO скульптуру» в ЕрміловЦентрі). У Львові ми побачили роботу з людською фігурою у пластиці відомих київських, харківських, горлівських та львівських пластиків: Василь Ярич, Петро Антип, Валерій Пирогов, Володимир Кочмар, Олександр Дяченко, Олег Капустяк, яких вважаємо одними із найсильніших українських скульпторів старшого та середнього поколінь. Їхня творчість демонструє не лише особливості тієї чи іншої школи, а й індивідуально-творче розуміння та наповнення скульптурної форми на основі звернення до різноманітних давніх культурних кодів (скіфських, єгипетських, греко-римських та ін.).
Центральне питання, яке зачепила ця виставка – культура експонування. Кожному авторові було надано окремий зал, у якому, на жаль, через перевантаження простору важко було сконцентруватися на прочитанні форм. Виважений і серйозний підхід продемонстрували лише Петро Антип та Олександр Дяченко, в експозиції яких прослідковувались акценти і скульптура, умовно кажучи, могла «дихати». Приблизно той же склад учасників бачимо й у виставці «Скульптура просто неба», що відбулася на території Національного заповідника «Софія Київська». Головною її родзинкою став формат проведення – тимчасове експонування різних за стилем та матеріалом творів у парковому просторі. До метрів скульптури приєднались: Влад Волосенко, Олександр Волосенко, Олексій Золотарьов, Костянтин Синицький, Микола Бірючинський, Олександр Мацюк (покійний), Світлана Карунська, Юрій Багаліка, Тамара Бабак та ін. Схожий формат експонування спостерігаємо й у Львові, де творча «Група 162» організувала відкриту скульптурну галерею у сквері «На валах» (демонструвалося 14 творів). Обидва заходи вказують на необхідність якісної взаємодії сучасної скульптурної пластини із міським, парковим середовищем та акцентують актуальність цієї проблеми для українських міст.
Зазначені виставки засвідчують зацікавленість фігуративною скульптурою, що є її споконвічною основною. Це твердження актуальне й для міжнародного контексту, де до української скульптури привертають увагу твори Н. Білика та Є. Зігури, які експериментують саме з класичною, реалістичною традицією.
Проте якщо для старшого покоління важлива пластична довершеність форми, знайдений візуально-об’ємний хід, то молоді художники, працюючи з людською постаттю (відповідно до класицистично-реалістичного принципу образотворення) акцентують на концептуальній складовій, де ідея домінує над пластикою. Візуальний образ – лише допоміжний засіб задля передачі думки автора (такий підхід у деяких випадках нівелює важливе, на мою думку, уміння скульптора, як «вміння ліпити»).
Проект «Химери при надії» вирізнявся тим, що залучив більшу кількість саме молодих художників, які спеціально для проекту виконували нові твори. У майбутньому спостерігатимемо тенденцію до збільшення скульптурних виставок у найрізноманітніших форматах.
Центральне питання, яке зачепила ця виставка – культура експонування. Кожному авторові було надано окремий зал, у якому, на жаль, через перевантаження простору важко було сконцентруватися на прочитанні форм. Виважений і серйозний підхід продемонстрували лише Петро Антип та Олександр Дяченко, в експозиції яких прослідковувались акценти і скульптура, умовно кажучи, могла «дихати». Приблизно той же склад учасників бачимо й у виставці «Скульптура просто неба», що відбулася на території Національного заповідника «Софія Київська». Головною її родзинкою став формат проведення – тимчасове експонування різних за стилем та матеріалом творів у парковому просторі. До метрів скульптури приєднались: Влад Волосенко, Олександр Волосенко, Олексій Золотарьов, Костянтин Синицький, Микола Бірючинський, Олександр Мацюк (покійний), Світлана Карунська, Юрій Багаліка, Тамара Бабак та ін. Схожий формат експонування спостерігаємо й у Львові, де творча «Група 162» організувала відкриту скульптурну галерею у сквері «На валах» (демонструвалося 14 творів). Обидва заходи вказують на необхідність якісної взаємодії сучасної скульптурної пластини із міським, парковим середовищем та акцентують актуальність цієї проблеми для українських міст.
Зазначені виставки засвідчують зацікавленість фігуративною скульптурою, що є її споконвічною основною. Це твердження актуальне й для міжнародного контексту, де до української скульптури привертають увагу твори Н. Білика та Є. Зігури, які експериментують саме з класичною, реалістичною традицією.
Проте якщо для старшого покоління важлива пластична довершеність форми, знайдений візуально-об’ємний хід, то молоді художники, працюючи з людською постаттю (відповідно до класицистично-реалістичного принципу образотворення) акцентують на концептуальній складовій, де ідея домінує над пластикою. Візуальний образ – лише допоміжний засіб задля передачі думки автора (такий підхід у деяких випадках нівелює важливе, на мою думку, уміння скульптора, як «вміння ліпити»).
Проект «Химери при надії» вирізнявся тим, що залучив більшу кількість саме молодих художників, які спеціально для проекту виконували нові твори. У майбутньому спостерігатимемо тенденцію до збільшення скульптурних виставок у найрізноманітніших форматах.
№ 1/2017