СИНДРОМ ГРИ У ПРЕМІЮ
1 лютого відбулася виставка-звіт українського художника з Гданська Андрія Ментуха в Національному музеї імені Івана Гончара. Жоден із жерців-членів Комітету не спустився з Олімпу, щоб скласти для себе уявлення про достоїнства або вади звітної експозиції. Жоден, окрім славетного одесита Сергія Савченка, який, звісна річ, сам художник високої проби і шанувальник, не черствий до творчості колег. Пишу під свіжим враженням, просто з виставки, запитуючи себе самого: як можна згодом членові Шевченкового комітету оцінювати (вшановувати або навпаки) твори домінанта на високу Премію – Національну премію імені Тараса Шевченка, не відвідавши вернісаж, презентацію з цієї нагоди його малярських праць.
Життя Андрія Ментуха – художника легендарне, овіяне трагічною долею наших людей, яким випало нещастя опинитися на кривавій межі Керзона. Зроблю невеликий відступ. Перед відходом з життя один з чоловіків у поважному віці, що були разом з багатьма родинами насильно переселений після війни на Херсонську землю, звернувся до Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей з проханням відкопати і перевезти лемкам церковні дзвони, які вони, ховаючи їх від знищення, закопали вночі в лісі перед самим виселенням і спаленням села. Ціною великих зусиль ці дзвони через пів століття було нами віднайдено... Але дозволу на вивезення їх на територію України польська влада у 90-ті рр. не мала наміру дати. Донині лежать дзвони на подвір’ї одного з польських костелів у Перемишлі...Більше того: дзвони як історико-культурні цінності стали у 10-ті рр. ХХІ ст. об’єктом торгу українсько-польської урядових комісій з питань реституції: ми – вам дзвони, а ви – нам, звісна річ, перелік пропозицій в польському списку... На такий торг ніхто з членів нашої делегації слава Богу не пішов... Цей епізод символічно стосується дитинства юного Андрія Ментуха, коли його батьків вивезли на каторгу до Сибіру, інших односельців-лемків катували-мучили і насильно виселяли на інші землі поза Польщею в обітований совітський рай...
Андрій Ментух – славетний художник, в ті роки Опору був важко поранений; сліди важкого поранення донині на його тілі... Доля розпоряджається людьми: і вона приготувала йому прихисток у Гданську, де він, далеко не молодий, живе донині, розмежовуючи творче життя зі Львовом, де йому там легко малюється...
Враження від побачених мною творів на виставці в славетному музеї Івана Гончара (де мені також надали слово для виступу) дозволю собі наразі висловити коротко. Як на мене, Андрій Ментух унікально творчо обдарований. Його малярська доля нагадує мені живописну манеру краківського художника Юрія (Jerzy) Новосільського (Nowosielskiego), з яким ми добре зналися. Новосільський і Ментух обидва з лемківським закоріненням: перший – був зі щасливою долею як професор Краківської академії, один із засновників першої хвилі польського авангардного інформелю на чолі з Т. Кантором; другий тривалий час працював доцентом Гданської академії. Поранений в роки протистояння, він залишився без руки, однак обрав долю художника-творця.
Обидва художники у власній творчості зазнали впливу давньої української ікони. В чому згадані імпресії виявляються у малярстві Ментуха? Детермінація впливу – у засадах композиційної культури, у сприйнятті іконно класичної зворотної перспективи, у декоративності обраної площини формату та абсолюті насиченої кольорової плями, у контрастних тональних відношеннях барв, у пієтизмі білого з усіма його тональними відтінками в стилі візантійських ікон, у тональних зіставленнях контамінацій «я» і «ми», у ремінісценціях напівфігуративних постатей. Ці постаті з ликами-знаками, що мають логічний зв’язок з ликами святих базиліки святого Аполлінарія ін Кляссе, або святого Аполлінарія Нуово, – усі разом і кожен зокрема з тяглістю великої (ні, Величної!) культури доби Середньовіччя! Ось він увесь у святощах високої культури – напівфігуративний Андрій Ментух! Такий самий, як і класик українського та польського живопису Андрій Новосільський. Обидва немовби зійшли з прадавніх українських фресок, мальовидл лемківських ікон, що були колись зібрані славетним Січовим стрільцем Левком Гецом у музеї Сянока! Таїна лінії й барви –у таїні Того, що є початком початку, наче з космічної відстані неоліту на українських землях. Він є початком початку, наче в містерії Джорджа Байрона, що починається з епіграфу «Змій же був мудріший за всіх звірів на землі, яких сотворив Господь Бог» (у перекладі О. Грязнова), або в мелодіях сакральних кантaт Лесі Дичко …Загадка вічно питального «Хто ми» побутує давно в малярстві, зокрема у французів, німецьких романтиків початку ХІХ ст... Вічно манлива загадка врешті-решт у ликах, Образах Ментуха XV, XX, XXI, LXVIII, XXVI, LXVIII, LXIX, як межа узагальнення від початку до самісінького кінця, де усе зрозуміло, як писав Лесь Курбас, «у мистецтві великих пристрастей», а ми додамо від себе: великих потоків мислення й духу людського, який я спостерігаю у малярстві Ментуха. Любомир Медвідь у сказаному про Ментуха слові твердить: тут сказано істинні речі, не дорікаючи. Тут, на наш погляд, закроєна енергія про гармонію буття, яку ми шукаємо часами марно, не можемо знайти. Михайло Бойчук мріяв про таке монументальне пережиття форми та змісту!
Звертаюся до членів Шевченкового Комітету: відвідайте виставку – не пошкодуєте.
Життя Андрія Ментуха – художника легендарне, овіяне трагічною долею наших людей, яким випало нещастя опинитися на кривавій межі Керзона. Зроблю невеликий відступ. Перед відходом з життя один з чоловіків у поважному віці, що були разом з багатьма родинами насильно переселений після війни на Херсонську землю, звернувся до Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей з проханням відкопати і перевезти лемкам церковні дзвони, які вони, ховаючи їх від знищення, закопали вночі в лісі перед самим виселенням і спаленням села. Ціною великих зусиль ці дзвони через пів століття було нами віднайдено... Але дозволу на вивезення їх на територію України польська влада у 90-ті рр. не мала наміру дати. Донині лежать дзвони на подвір’ї одного з польських костелів у Перемишлі...Більше того: дзвони як історико-культурні цінності стали у 10-ті рр. ХХІ ст. об’єктом торгу українсько-польської урядових комісій з питань реституції: ми – вам дзвони, а ви – нам, звісна річ, перелік пропозицій в польському списку... На такий торг ніхто з членів нашої делегації слава Богу не пішов... Цей епізод символічно стосується дитинства юного Андрія Ментуха, коли його батьків вивезли на каторгу до Сибіру, інших односельців-лемків катували-мучили і насильно виселяли на інші землі поза Польщею в обітований совітський рай...
Андрій Ментух – славетний художник, в ті роки Опору був важко поранений; сліди важкого поранення донині на його тілі... Доля розпоряджається людьми: і вона приготувала йому прихисток у Гданську, де він, далеко не молодий, живе донині, розмежовуючи творче життя зі Львовом, де йому там легко малюється...
Враження від побачених мною творів на виставці в славетному музеї Івана Гончара (де мені також надали слово для виступу) дозволю собі наразі висловити коротко. Як на мене, Андрій Ментух унікально творчо обдарований. Його малярська доля нагадує мені живописну манеру краківського художника Юрія (Jerzy) Новосільського (Nowosielskiego), з яким ми добре зналися. Новосільський і Ментух обидва з лемківським закоріненням: перший – був зі щасливою долею як професор Краківської академії, один із засновників першої хвилі польського авангардного інформелю на чолі з Т. Кантором; другий тривалий час працював доцентом Гданської академії. Поранений в роки протистояння, він залишився без руки, однак обрав долю художника-творця.
Обидва художники у власній творчості зазнали впливу давньої української ікони. В чому згадані імпресії виявляються у малярстві Ментуха? Детермінація впливу – у засадах композиційної культури, у сприйнятті іконно класичної зворотної перспективи, у декоративності обраної площини формату та абсолюті насиченої кольорової плями, у контрастних тональних відношеннях барв, у пієтизмі білого з усіма його тональними відтінками в стилі візантійських ікон, у тональних зіставленнях контамінацій «я» і «ми», у ремінісценціях напівфігуративних постатей. Ці постаті з ликами-знаками, що мають логічний зв’язок з ликами святих базиліки святого Аполлінарія ін Кляссе, або святого Аполлінарія Нуово, – усі разом і кожен зокрема з тяглістю великої (ні, Величної!) культури доби Середньовіччя! Ось він увесь у святощах високої культури – напівфігуративний Андрій Ментух! Такий самий, як і класик українського та польського живопису Андрій Новосільський. Обидва немовби зійшли з прадавніх українських фресок, мальовидл лемківських ікон, що були колись зібрані славетним Січовим стрільцем Левком Гецом у музеї Сянока! Таїна лінії й барви –у таїні Того, що є початком початку, наче з космічної відстані неоліту на українських землях. Він є початком початку, наче в містерії Джорджа Байрона, що починається з епіграфу «Змій же був мудріший за всіх звірів на землі, яких сотворив Господь Бог» (у перекладі О. Грязнова), або в мелодіях сакральних кантaт Лесі Дичко …Загадка вічно питального «Хто ми» побутує давно в малярстві, зокрема у французів, німецьких романтиків початку ХІХ ст... Вічно манлива загадка врешті-решт у ликах, Образах Ментуха XV, XX, XXI, LXVIII, XXVI, LXVIII, LXIX, як межа узагальнення від початку до самісінького кінця, де усе зрозуміло, як писав Лесь Курбас, «у мистецтві великих пристрастей», а ми додамо від себе: великих потоків мислення й духу людського, який я спостерігаю у малярстві Ментуха. Любомир Медвідь у сказаному про Ментуха слові твердить: тут сказано істинні речі, не дорікаючи. Тут, на наш погляд, закроєна енергія про гармонію буття, яку ми шукаємо часами марно, не можемо знайти. Михайло Бойчук мріяв про таке монументальне пережиття форми та змісту!
Звертаюся до членів Шевченкового Комітету: відвідайте виставку – не пошкодуєте.