ШАНУЙМО СВЯТЕ СЛОВО «БАТЬКІВЩИНА»!
Олександр Федорук
МУЖНІ, ВОЛЬОВІ, АКТИВНІ І ВОДНОЧАС НІЖНІ, ТВОРЧІ – ТАКІ ВОНИ, НАШІ ПАТРІОТКИ З МАРІУПОЛЯ: ОЛЕНКА УКРАЇНЦЕВА І ГАННА ТОРКАЄНКО. ЇХ ОБ’ЄДНАЛА ЛЮБОВ ДО СВОГО КРАЮ, ДО УКРАЇНИ, ЖІНОЧА НЕНАВИСТЬ ДО ТИХ, ХТО РОЗПАЛИВ НА ДОНБАСІ ВОГНИЩЕ ВІЙНИ, ВЕЛИКА ЖІНОЧА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ, ЯКА ВИКЛИКАЛА ЇХ ПАЛКЕ БАЖАННЯ ДОПОМАГАТИ ТИМ ХЛОПЦЯМ, ЯКІ ХОДЯТЬ СТЕЖКАМИ ВІЙНИ, СИДЯТЬ В ОКОПАХ І БЕРЕЖУТЬ НА БЛОКПОСТАХ ЗЕМЛЮ ВІД ЗАЙД. ОТОЖ ОБИДВІ ПОЄДНАЛИ ЖІНОЧУ ДОЛЮ З ВОЛОНТЕРСТВОМ. І ЩЕ, МОЖЛИВО, НАЙПЕРШЕ, ВОНИ – ХУДОЖНИЦІ. ОБИДВІ ЗНАЮТЬ ЦІНУ ПЕРЕЖИТОМУ, ЦІНУ МЕЖІ, ЩО РОЗДІЛИЛА МИР І ВІЙНУ.
Оленка Українцева – із Маріуполя, а її чоловік Олег Українцев, теж з Маріуполя, доктор філософії, працював у карному розшуку, став учасником бойових дій і водночас поетом. Це його «Світ на межі, // І межі світу! // Зірватися можна...» – зболений війною. Про неї його слова палкі, як дотик гарячої гільзи. «Не сложно в неизвестность сделать шаг, // Когда ты здесь совсем не нужен, // Твой бывший друг теперь заклятый враг, // Который заказал тебя на ужин».
Ганна Торкаєнко – із Донецька. Про себе вона пише сама в новелі «Бабуся»: «Я сумую і намагаюся знайти відповіді. Чому? Пощо? Чому я? До мого рідного Донецька – дві години дороги, а туди я не можу потрапити. І не знаю, коли зможу. Коли зможу пройтися вулицями міста, в якому народилася, міста, яке зростало і красивішало у мене на очах, мінялося до ЄВРО-2012, міста, прикрашеного тисячами троянд і українських прапорів […].
Ми виїжджали з Донецька у червні 14-го. Уже бомбили Ліціївку та Мар’їнку. У місті почалася паніка, на вокзалах штовханина […]. Ці переміни – НЕ МІЙ ВИБІР! Я змушена бігти, аби не впасти.
...Бабусю! Разом із тобою відійшов великий шмат мого життя».
Тепер Ганна Торкаєнко живе в Маріуполі, а думками – в Донецьку!
Олег Українцев був ініціатором видання збірки творів «На межі» – про долю людей, що в часі зупинилися на лезі війни.
Записки Надії Севастопольської, яка переїхала з Севастополя до Маріуполя, – про події 2014-го: «Багатьох насторожувало різке збільшення кількості російської військової техніки у бойовій готовності... З 16 лютого я почала вести щоденник...
16 лютого. Російські ЗМІ оголосили про початок у Криму військових навчань. Але чому мені так неспокійно?
18 лютого. Мені здається, що російських прапорів стало набагато більше. Який бразильський карнавал! Вони щось святкують? Вони щось готують?
19 лютого. Студентів-бюджетників добровільно-примусово вивели на мітинг.
23 лютого. Де це бачено: на майдані обрали народного мера?! Цирк якийсь (хоча ні, не цирк: у цирку смішно, а тут – не до сміху!). Покидьки. Вони спалили Прапор України! Це взагалі нормально? Їм це зійде з рук? Що відбувається?
25 лютого. Одна з клієнток – Наташа – поскаржилась, що її чоловіка, офіцера ВМФ РФ, відправили під Чонгар і уже п’ять днів не відпускають додому... ще дівчатка підтвердили: військових (і їх обранців) передислокували і не випускають уже майже тиждень.
26 лютого. Два мітинги у Сімферополі. На одному махають своїми прапорами, на другому – російськими. Дзвонила Марина з Сімферополя. Також у шоці. Цікаво, вона впевнена, що виявляють активність на мітингу чужаки. За усіма ознаками не кримчаки... На мітинги їх підвозять автобусами.
3 березня. Шок. Сьогодні вночі отримала СМС від приятеля, він написав, що почався штурм нашої в/ч...
Ми підійшли до якогось поста... Я крикнула в темноту:
– Ей! Ви наші?
– Ваші! Ваші! – крикнули мені звідти, і я підійшла ближче. І лише тоді я вгледіла, хто це.
– Та ні, ви не наші! – гукнула їм зло. – Наші військові ходять у погонах і шевронах, а ви... Ви – окупанти!
Отже... Після того, як 1 березня 2014 р. Верховна Рада РФ проголосувала за використання збройних сил на території суверенної, незалежної держави Україна, почалася відкрита інтервенція. 2 березня група збройних російських військових, що дислокувалися в Лазарівських казармах, проникла в навчальний центр ВМС України на вулиці Лазарівській, 1.
12 березня. Я в жаху. Діячі культури РФ підписали листа на підтримку дій Путіна в Криму.
21 квітня. Вдень подзвонила донька, просила приїхати, сказала, що її тероризують, називають «бандерівкою». Виявилось, хтось побачив зошит з українською символікою.
23 квітня. Виїжджаємо.
...Проїжджаю кордон між Україною і Україною, зіткнулася на пункті пропуску з російським прикордонником.
– Ти що, не хочеш жити в Росії? – запитав він мене.
– А ти гадаєш, прапор повісив, паркан поставив, – тепер тут Росія?
Він зло глянув на мене і... клацнув затвором. Перед лицем обеззброєної жінки. Так ось який ти, «Русский мир»?!
Ганна Торкаєнко – із Донецька. Про себе вона пише сама в новелі «Бабуся»: «Я сумую і намагаюся знайти відповіді. Чому? Пощо? Чому я? До мого рідного Донецька – дві години дороги, а туди я не можу потрапити. І не знаю, коли зможу. Коли зможу пройтися вулицями міста, в якому народилася, міста, яке зростало і красивішало у мене на очах, мінялося до ЄВРО-2012, міста, прикрашеного тисячами троянд і українських прапорів […].
Ми виїжджали з Донецька у червні 14-го. Уже бомбили Ліціївку та Мар’їнку. У місті почалася паніка, на вокзалах штовханина […]. Ці переміни – НЕ МІЙ ВИБІР! Я змушена бігти, аби не впасти.
...Бабусю! Разом із тобою відійшов великий шмат мого життя».
Тепер Ганна Торкаєнко живе в Маріуполі, а думками – в Донецьку!
Олег Українцев був ініціатором видання збірки творів «На межі» – про долю людей, що в часі зупинилися на лезі війни.
Записки Надії Севастопольської, яка переїхала з Севастополя до Маріуполя, – про події 2014-го: «Багатьох насторожувало різке збільшення кількості російської військової техніки у бойовій готовності... З 16 лютого я почала вести щоденник...
16 лютого. Російські ЗМІ оголосили про початок у Криму військових навчань. Але чому мені так неспокійно?
18 лютого. Мені здається, що російських прапорів стало набагато більше. Який бразильський карнавал! Вони щось святкують? Вони щось готують?
19 лютого. Студентів-бюджетників добровільно-примусово вивели на мітинг.
23 лютого. Де це бачено: на майдані обрали народного мера?! Цирк якийсь (хоча ні, не цирк: у цирку смішно, а тут – не до сміху!). Покидьки. Вони спалили Прапор України! Це взагалі нормально? Їм це зійде з рук? Що відбувається?
25 лютого. Одна з клієнток – Наташа – поскаржилась, що її чоловіка, офіцера ВМФ РФ, відправили під Чонгар і уже п’ять днів не відпускають додому... ще дівчатка підтвердили: військових (і їх обранців) передислокували і не випускають уже майже тиждень.
26 лютого. Два мітинги у Сімферополі. На одному махають своїми прапорами, на другому – російськими. Дзвонила Марина з Сімферополя. Також у шоці. Цікаво, вона впевнена, що виявляють активність на мітингу чужаки. За усіма ознаками не кримчаки... На мітинги їх підвозять автобусами.
3 березня. Шок. Сьогодні вночі отримала СМС від приятеля, він написав, що почався штурм нашої в/ч...
Ми підійшли до якогось поста... Я крикнула в темноту:
– Ей! Ви наші?
– Ваші! Ваші! – крикнули мені звідти, і я підійшла ближче. І лише тоді я вгледіла, хто це.
– Та ні, ви не наші! – гукнула їм зло. – Наші військові ходять у погонах і шевронах, а ви... Ви – окупанти!
Отже... Після того, як 1 березня 2014 р. Верховна Рада РФ проголосувала за використання збройних сил на території суверенної, незалежної держави Україна, почалася відкрита інтервенція. 2 березня група збройних російських військових, що дислокувалися в Лазарівських казармах, проникла в навчальний центр ВМС України на вулиці Лазарівській, 1.
12 березня. Я в жаху. Діячі культури РФ підписали листа на підтримку дій Путіна в Криму.
21 квітня. Вдень подзвонила донька, просила приїхати, сказала, що її тероризують, називають «бандерівкою». Виявилось, хтось побачив зошит з українською символікою.
23 квітня. Виїжджаємо.
...Проїжджаю кордон між Україною і Україною, зіткнулася на пункті пропуску з російським прикордонником.
– Ти що, не хочеш жити в Росії? – запитав він мене.
– А ти гадаєш, прапор повісив, паркан поставив, – тепер тут Росія?
Він зло глянув на мене і... клацнув затвором. Перед лицем обеззброєної жінки. Так ось який ти, «Русский мир»?!
Цей уривок – «по живому». І дві наші художниці Олена Українцева та Ганна Торкаєнко теж – «по живому», розуміють, що росіяни-окупанти посіяли зло... Виставки–звіти дівчат бачили по усій Україні – від Маріуполя до Ужгорода... Твори «Морпіхи Саша та Ігор», «Лотова жінка», «Бліндаж із кошенятком», «Маріупольська мадонна», «Широкіно», «На посту», «Військовий ящик розписаний», «Блокпост», «Натюрморт із кобурою», «Берці», «Війна іде» та багато інших – із їхнього масштабного проекту «У нас єдина доля – ім’я їй Україна». З ними у виставкових мандрах брав участь фотохудожник Микола Рябченко, що представляв репортажні композиції драматичних подій у Маріуполі 2014–2016-го. Проект «Маріуполь між миром і війною» – колекція декорованих гільз від різнокаліберних снарядів – був показаний у прифронтовому місті і в різних містах України.
– Змінився світ, війна увійшла в наше життя, – твердять патріоти з Маріуполя Українцева і Торкаєнко. – Діти грають у військові ігри. Дорослі у різних таборах – свої та вороги. Розкололися родини. Крізь розбрат і непорозуміння проглядає життя оновленої країни. Нелегко даються слова «Батьківщина», «патріот», «своя земля». Шануймо це! Що важко добувається – шанується більше!
Художники Маріуполя відчувають гіркий присмак війни. Ще не стерлися з пам’яті дні, коли снаряди рвалися, а кулі летіли в Маріуполі, і ворог був упевнений, що місто буде легко взяти, – патріоти, а з ними й художники – вистояли. Про ці дні боротьби за свободу нагадують напівзруйновані будівлі місцевого загону МВС, коли зрадники знайшли в будинку притулок. І такий самий зруйнований будинок міської влади...
З-поміж талановитих згадуємо стійку маріупольську групу мистців ХарБарБонд – Сергія Баранника, Володимира Харакоза, Олександра Бондаренка, про яку вже писало «ОМ». Талановиті, ініціативні художники, відомі своїм живописним письмом далеко за межами України, – полюбилися глядачам Литви, Польщі, Іспанії...
Що стверджують ці активно дерзновенні маріупольці, для яких мрія – відродити славу їх земляка Архипа Куїнджі, – переплетена з їхніми мистецькими амбіціями? Повторимо в цьому сенсі слова наших друзів Олега Приходька з Миколаєва та Бориса Кузьми з Ужгорода: «Живописати – це оживляти думку зі середини. Ой яка заманлива стежина!». І нефігуративізм маріупольців до пари інформелю Бориса Кузьми і близький до ліричної абстракції незабутнього Золтана Мички. Чорна безкінечність Олександра Бондаренка немовби з космічних просторів Малевича або глибини Сувража, а Харакозовий летризм навіює спомини про іспанця Грі.
Мої слова про маріупольців близькі до того, що думав, наприклад, геніальний Іван Труш, відвідавши у Римі 1902 р. Via Apia: «як тяжко з того усего зробити пейзаж, щоби відповідав враженню».
Маріупольські друзі з групи «ХарБарБонд» у постійних творчих походах за отими враженнями! Хіба це не заманливо?! Ось чому їх охоче зустрічають глядачі у Києві, Каунасі, Лодзі, Вільнюсі, на гірських шляхах Іспанії.
– Змінився світ, війна увійшла в наше життя, – твердять патріоти з Маріуполя Українцева і Торкаєнко. – Діти грають у військові ігри. Дорослі у різних таборах – свої та вороги. Розкололися родини. Крізь розбрат і непорозуміння проглядає життя оновленої країни. Нелегко даються слова «Батьківщина», «патріот», «своя земля». Шануймо це! Що важко добувається – шанується більше!
Художники Маріуполя відчувають гіркий присмак війни. Ще не стерлися з пам’яті дні, коли снаряди рвалися, а кулі летіли в Маріуполі, і ворог був упевнений, що місто буде легко взяти, – патріоти, а з ними й художники – вистояли. Про ці дні боротьби за свободу нагадують напівзруйновані будівлі місцевого загону МВС, коли зрадники знайшли в будинку притулок. І такий самий зруйнований будинок міської влади...
З-поміж талановитих згадуємо стійку маріупольську групу мистців ХарБарБонд – Сергія Баранника, Володимира Харакоза, Олександра Бондаренка, про яку вже писало «ОМ». Талановиті, ініціативні художники, відомі своїм живописним письмом далеко за межами України, – полюбилися глядачам Литви, Польщі, Іспанії...
Що стверджують ці активно дерзновенні маріупольці, для яких мрія – відродити славу їх земляка Архипа Куїнджі, – переплетена з їхніми мистецькими амбіціями? Повторимо в цьому сенсі слова наших друзів Олега Приходька з Миколаєва та Бориса Кузьми з Ужгорода: «Живописати – це оживляти думку зі середини. Ой яка заманлива стежина!». І нефігуративізм маріупольців до пари інформелю Бориса Кузьми і близький до ліричної абстракції незабутнього Золтана Мички. Чорна безкінечність Олександра Бондаренка немовби з космічних просторів Малевича або глибини Сувража, а Харакозовий летризм навіює спомини про іспанця Грі.
Мої слова про маріупольців близькі до того, що думав, наприклад, геніальний Іван Труш, відвідавши у Римі 1902 р. Via Apia: «як тяжко з того усего зробити пейзаж, щоби відповідав враженню».
Маріупольські друзі з групи «ХарБарБонд» у постійних творчих походах за отими враженнями! Хіба це не заманливо?! Ось чому їх охоче зустрічають глядачі у Києві, Каунасі, Лодзі, Вільнюсі, на гірських шляхах Іспанії.
№ 2/2017