АКТУАЛЬНІСТЬ ТРАДИЦІЇ В ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ БІРЮЧИНСЬКОГО
Марина Стрельцова
МИНУЛОГО РОКУ СКУЛЬПТОР МИКОЛА БІРЮЧИНСЬКИЙ З УСПІХОМ ДЕБЮТУВАВ НА КИЇВСЬКІЙ АРТ-СЦЕНІ З ДВОМА ПЕРСОНАЛЬНИМИ ВИСТАВКАМИ ПІД НАЗВОЮ «ОДІСЕЯ» ТА «ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ». ЕКСПОНОВАНІ В РАМКАХ ОБОХ ПРОЕКТІВ СКУЛЬПТУРНІ ТВОРИ СТАЛИ ПЕВНОЮ МІРОЮ ЕКСТРАПОЛЯЦІЄЮ ТИХ ІДЕЙ ТА ОБРАЗІВ МИСТЦЯ, ЯКІ ВІН РОЗРОБЛЯВ ЩЕ НА ПОЧАТКУ ДВОХТИСЯЧНИХ РОКІВ. ПРОТЕ ВІДТОДІ ВОНИ СТИЛІСТИЧНО ЕВОЛЮЦІОНУВАЛИ, НАБУВШИ РИС ВИРАЗНОЇ САМОБУТНОСТІ.
Миколу Бірючинського можна повноправно вважати учнем художника Петра Антипа, з ім’ям якого асоціюється унікальне явище «горлівської» школи скульптури. Зразками високої художньої культури для скульпторів Донбасу стали монументальні пам’ятники степових номадів. Ідеопластичний характер зображення кам`яних баб відбився в архаїзованій пластичній манері й лаконічній морфології форми горлівчан, особливій увазі до композиційної структури твору та його взаємодії із простором. Притаманна їхній творчості стилізація форми (не останню роль у цьому зіграло й вивчення трипільської кераміки) сприяє емоційній експресії образів, посилюючи тим самим їхній вплив на глядача.
Прагнення до редукції форми, акцентування в ній найсуттєвішого спостерігається вже в ранніх роботах Миколи Бірючинського («Невблаганний час», «Мелодія серця»). При цьому вони, як правило, – багатоскладові, вочевидь, під впливом творчих експериментів Петра Антипа. Надалі ця тенденція лише посилюватиметься, досягаючи свого апогею в складних просторових композиціях 2016 року: «Одісея» та «Чумацький шлях». В останній, до речі, гармонійно поєднається давній іконографічний мотив зі скульптурного арсеналу його вчителя й суто авторське переосмислення втілюваних образів. Різьблені в дереві й потім сконструйовані з окремих елементів роботи стали поворотним моментом у творчій біографії Бірючинського. Вони засвідчили новий етап формування індивідуальної манери мистця, в якій він почуває себе дуже органічно. Тонко відчутий композиційний ритм, вільне оперування простором й узагальненість, аж до умовності антропо- і зооморфних образів, дозволяють йому легко перейти від історичного наративу до багатозначності пластичного символу.
Образи історичного минулого України, давньогрецької міфології або біблійних сюжетів скульптор трактує через призму суб’єктивного, індивідуально-людського. Домінуюче релігійне мислення художника виявляється в приматі морально-етичних питань, які він порушує у своїх творах, концентруючись на темах дружби, любові, подолання своїх страхів і т. д. («Філософ», «Молитва», «Очікування», «Корида»). А, починаючи з 2014 року, особливо проникливо зазвучала в його творчості й одна з улюблених тем – тема мандрів як явища матеріального світу й воднораз уособлення сакральної ідеї.
Микола Бірючинський розглядає феномен мандрів як історично-культурне, соціальне й при цьому суто особистісне явище, притаманне психології та духовному світові окремої людини. Через війну в Донбасі йому довелося покинути рідне місто, пожити в Запоріжжі, зрештою, у 2015 році перебратися до Києва. Болючий процес рефлексії з приводу даної ситуації універсалізується мистцем через міф та історичні факти. У циклі робіт «Одісея», творі «Чумацький шлях» й навіть напівабстрактних пейзажних рельєфах з серії «Марево» перед нами постає особиста історія, викладена метафоричною мовою. Разом із героєм глядач шукає шлях до самого себе.
У царині традиційної фігуративної скульптури сьогодні важко створити щось справді оригінальне. Проте Миколі Бірючинському вдалося винайти свою формулу успіху в мистецтві, поєднавши щирість у ставленні до професії і самого себе із естетикою архаїчної пластики. Залишаючись в межах «чистої» скульптури, йому, на диво, вдається доводити її актуальність.
Прагнення до редукції форми, акцентування в ній найсуттєвішого спостерігається вже в ранніх роботах Миколи Бірючинського («Невблаганний час», «Мелодія серця»). При цьому вони, як правило, – багатоскладові, вочевидь, під впливом творчих експериментів Петра Антипа. Надалі ця тенденція лише посилюватиметься, досягаючи свого апогею в складних просторових композиціях 2016 року: «Одісея» та «Чумацький шлях». В останній, до речі, гармонійно поєднається давній іконографічний мотив зі скульптурного арсеналу його вчителя й суто авторське переосмислення втілюваних образів. Різьблені в дереві й потім сконструйовані з окремих елементів роботи стали поворотним моментом у творчій біографії Бірючинського. Вони засвідчили новий етап формування індивідуальної манери мистця, в якій він почуває себе дуже органічно. Тонко відчутий композиційний ритм, вільне оперування простором й узагальненість, аж до умовності антропо- і зооморфних образів, дозволяють йому легко перейти від історичного наративу до багатозначності пластичного символу.
Образи історичного минулого України, давньогрецької міфології або біблійних сюжетів скульптор трактує через призму суб’єктивного, індивідуально-людського. Домінуюче релігійне мислення художника виявляється в приматі морально-етичних питань, які він порушує у своїх творах, концентруючись на темах дружби, любові, подолання своїх страхів і т. д. («Філософ», «Молитва», «Очікування», «Корида»). А, починаючи з 2014 року, особливо проникливо зазвучала в його творчості й одна з улюблених тем – тема мандрів як явища матеріального світу й воднораз уособлення сакральної ідеї.
Микола Бірючинський розглядає феномен мандрів як історично-культурне, соціальне й при цьому суто особистісне явище, притаманне психології та духовному світові окремої людини. Через війну в Донбасі йому довелося покинути рідне місто, пожити в Запоріжжі, зрештою, у 2015 році перебратися до Києва. Болючий процес рефлексії з приводу даної ситуації універсалізується мистцем через міф та історичні факти. У циклі робіт «Одісея», творі «Чумацький шлях» й навіть напівабстрактних пейзажних рельєфах з серії «Марево» перед нами постає особиста історія, викладена метафоричною мовою. Разом із героєм глядач шукає шлях до самого себе.
У царині традиційної фігуративної скульптури сьогодні важко створити щось справді оригінальне. Проте Миколі Бірючинському вдалося винайти свою формулу успіху в мистецтві, поєднавши щирість у ставленні до професії і самого себе із естетикою архаїчної пластики. Залишаючись в межах «чистої» скульптури, йому, на диво, вдається доводити її актуальність.
№ 1/2017