АНАЛІЗ І СИНТЕЗ ЯК ПРОДУКТ НАУКОВОГО ТВОРЧОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Олександр Федорук
Монографічно-альбомне дослідження – ОЛЕКСА Грищенко. Динамоколір. – К.: Родовід, – С. 320, іл.
Книга, що вийшла у знаному видавництві «Родовід» 2017 р., є окрасою українського поліграфічного продукту і може конкурувати на будь-якого світового рівня книжковому ярмарку. Ми винесли імена її творців у перші рядки першого абзацу свідомо, аби наголосити на пріоритеті народження якісного колективного продукту, яким є рецензована книжка з історії мистецтва і яку спокійно, об’єктивно можна віднести до ґатунку престижних. Авторка Віта Сусак не випадково обрала темою свого дослідження постать Олекси Грищенка.
Особа Грищенка виняткова в українській культурі та мистецтві (і не лише в українській, але й у французькій, турецькій) і, як відомо, художник унікального обдарування, і Бог у даному випадку виявив особливу щедрість до людини, яка легко, спокійно на крилах свого багатогранного таланту несла високий дух творчого вогню в малярстві, графіці та літературі – документальній, художньо-критичній, мистецтвознавчій. Попередня фундаментальна монографія Віти Сусак «Українські мистці Парижа. 1900-1939», що побачила світ у тому самому «Родоводі» (1910), явила наукове зацікавлення авторки новою для українського мистецтвознавства проблемою української Паризької школи і означила гравітаційну силу її щирого захоплення об’єктом мистецьких взаємин. Перед Вітою Сусак, наче Монблан перед мандрівником відкрилися безкінечно манливі простори чистого спокусливого мистецтва, від якого перехоплює подих. Вона відчула, що ось-ось перед нею постане материк, до якого стільки нелегких працею зморених літ наближалася. На цьому шляху пошуків їй у житті пощастило зустріти кількох ентузіастів, які підтримали її зацікавлення постаттю геніального художника.
Першим, хто став надійною опорою для юної дослідниці, був московський професор з відомого Інституту мистецтвознавства на Козицькому завулку Григорій Стернін. Він був науковим керівником її кандидатської дисертації на тему «Олекса Грищенко в художньому житті Москви 1910-х рр.». Захист дисертації 1997 р. став подією: у Києві ми з приємністю констатували факт повернення славетного художника на рідну землю. Через три роки ми зустрілися з Вітою Сусак у Парижі під час підготовки виставки «Взаємопроникнення. Мистці українського походження в модерному мистецтві Франції. 1900–1960». Пригадую, що лого виставки «Взаємопроникнення» довго виношували (хронологію меж експозиції, коло її учасників, пошуки авторів і творів), – усе це художник-парижанин Темістокль Вірста уточнював до останніх хвилин, вже в останні хвилини навіть у друкарні, коли мали розпочинати друк каталогу. Діяльну підтримку в організації успішної експозиції під патронатом ЮНЕСКО організатори відчули також від посла України у Франції пана Анатолія Зленка.
Парижанин Мішель Льєвр виявився другою особою, який подав руку підтримки дослідниці зі Львова. Ініціативний Льєвр зачастив до України від 90-х рр. ХХ ст., несподівано виявивши, що своїм генетичним корінням він зобов’язаний чернігівській землі, де колись жили його славетні предки Марковичі. Він шукав також сліди перебування Грищенка на Кролевеччині. Він був захоплений малярством Грищенка, він ним марив, шукав і збирав його твори (як і твори інших українських художників-парижан), багато читав про нього, простежував етапи його творчості, – одним словом, Олекса Грищенко став його зачарованою душею. У цій ситуації з відкриттями образу художника варто також згадати незабутнього колекціонера, фізика-атомника Жана Бержерона (його цікавили також і Марія Башкирцева, і Соня Левицька, і Петро Омельченко зі Сонею Зарицькою, і Василь Хмелюк, і Микола Кричевський).
Ліда Лихач, яка патронує свій славетний «Родовід», видавши спершу капітальну монографію Віти Сусак, не могла собі уявити, аби нова монографія-альбом про Грищенка побачила світ деінде; лише у «Родоводі» – такою була її воля.
Отож після захисту дисертації про Грищенка Віта Сусак не покидала думки про Грищенка – він на літа полонив її дослідницьку уяву! – що вона напише про нього книжку, – і написала! – і це був щедрий плід її багатолітніх пошуків-мандрів у багатьох музеях та приватних колекціях світу, в бібліотеках, архівах, і рівно через двадцять років після захисту дисертації з’явилася ця респектабельна щедро ілюстрована новознайденими ілюстраціями книга. Книга про одного з найвидатніших майстрів Паризької Ecole de Paris – художника світового рейтингу. З великої літери художника! Не випадково Віта Сусак винесла в якості епіграфа думки славетного Грищенка: «Я можу малювати тільки в радості, здоров’ї, тобто в гармонійній рівновазі мого духа й тіла. Це джерело невичерпної радості, що його я ношу в моїй істоті, я завдячую моїй родині, моєму дитинству, Україні моїх блакитних днів», – поетичні слова з романтично променистої Грищенкової автобіографічної книги-сповіді, справжньої перлини, рівної за поетикою повісті «Зачарована Десна» Олександра Довженка.
Читаю книжку Сусак із задоволенням, відчуваю її глибокий смак, інтелігентність та ерудицію, гортаю її з радістю, не перестаю під її враженням думати про видатного сина своєї матері-вітчизни Олексу Грищенка, яким ми повинні захоплюватись, пишатись, але цього, на жаль, нам усім як нації загалом бракує: не вистачає сміливості насолоджуватись своїм, бачити пріоритети свої, збагачувати культуру своїми ціннісними критеріями (колись Архипенко жалівся, що якби він був британцем, а не українцем, то його чекала б слава, подібна до Генрі Мура). Не випадково Грищенко видав свої нариси «Мої зустрічі і розмови з французькими мистцями», де в цих авторських спогадах ми відчуваємо глибинну прив’язаність українця до французької культури, означену спілкуваннями з його талановитими сучасниками, у постатях яких віддзеркалюється велика доба європейського мистецтва – Р. Дюфі, А. Дерен, П. Сіньяк, П. Боннар, М. Бріяншон, Ф. Леже, А. Марке і десятки інших.
Книга Сусак насичена джерельними продуктами-знахідками, що вигранюють кришталевим сяянням доказів, аргументів, що передбачають розвиток аналітичного мислення у цілості з європейською культурою, не відрубно від неї (не забуваймо, поза цим, на кожному кроці згадувати нашу княгиню Анну, доньку Ярослава Мудрого та митрополита Іларіона, що намацували шляхи до Парижа). У світлі Грищенкових відкрить у малярстві в новому авторському прочитанні постають розділи рецензованого видання «Роки бурі і натиску» та «Шлях до динамокольору» (у О. Грищенка і О. Шевченка це було означене як «Цветодинамос»), про сміливе входження юнака, – ним опікувався також Михайло Коцюбинський, – на поріг новітнього мистецтва ХХ ст. (без Щукіна, Машкова, славетного Сезанна, без відчуття аромату порогу європейського та російського авангарду цього було не зрозуміти). І тут зауважимо: чому несподівано і раптово у книзі: dzwonkowy walet, а не бубновий валет, як це було насправді?..
Плин авторських думок, сентенцій, здогадів вражаюче доказовий, з надійним методичним фундаменталізмом, порівняльними аспектами суджень і оцінок про відкриття Грищенка-художника і Грищенка-вченого, дослідника російської та візантійської ікони, зокрема ікони псковської, про калинові містки між давньоруським іконописом та авангардом.
Журнальний об’єм наших думок-вражень не дозволяє розгорнути у різних спектрах позитивні судження у рецензованій праці про піонерські відкриття Віти Сусак.
Коротко, за автором, зазначимо:Грищенко покинув революційну Росію і опинився в Стамбулі. Його майстерню в Росії розікрали, розгромили і про це він з жалем скаржився дружині А. Луначарського. Стамбул і Грищенко – це окрема велика тема, в якій читач візьме з книги Сусак багато цікавого матеріалу і зрозуміє, чому стамбульсько-грецький період творчості художника прийнято вважати – врожайним, справді райським садом Грищенкового малярства. Усі етапи творчого життя художника передано схвильовано, зацікавлено, усі вони перейняті тональністю об’єктивізму; ритми його життя між Провансом , де він мешкав зі своєю дружиною-однодумцем, і Парижем, де виставлявся та продавав картини, були насичені творчо. Вагомими є для нас сторінки про незабутніх мистецьких лицарів АНУМ-у, що пригорнули твори Грищенка на виставках у Львові на початку 30-х. Тоді ж Павло Ковжун написав хвилюючий нарис у вигляді книги. Правда, на початку 50-х більшовицькі варвари картини Грищенка знищили, як шкідливі.
...Насамкінець – як келих осіннього, тобто раннього паризького божоле: зі смаком, любов’ю підібрані ілюстрації до книги. Вони на місці і прикрашають її. Те саме – про багатопланові додатки, що доповнюють уявлення про мистця і дозволяють робити висновок про високий рівень авторської ерудиції, відповідальність Віти Сусак як модерного історика мистецтва:veni vidivici!
Книга, що вийшла у знаному видавництві «Родовід» 2017 р., є окрасою українського поліграфічного продукту і може конкурувати на будь-якого світового рівня книжковому ярмарку. Ми винесли імена її творців у перші рядки першого абзацу свідомо, аби наголосити на пріоритеті народження якісного колективного продукту, яким є рецензована книжка з історії мистецтва і яку спокійно, об’єктивно можна віднести до ґатунку престижних. Авторка Віта Сусак не випадково обрала темою свого дослідження постать Олекси Грищенка.
Особа Грищенка виняткова в українській культурі та мистецтві (і не лише в українській, але й у французькій, турецькій) і, як відомо, художник унікального обдарування, і Бог у даному випадку виявив особливу щедрість до людини, яка легко, спокійно на крилах свого багатогранного таланту несла високий дух творчого вогню в малярстві, графіці та літературі – документальній, художньо-критичній, мистецтвознавчій. Попередня фундаментальна монографія Віти Сусак «Українські мистці Парижа. 1900-1939», що побачила світ у тому самому «Родоводі» (1910), явила наукове зацікавлення авторки новою для українського мистецтвознавства проблемою української Паризької школи і означила гравітаційну силу її щирого захоплення об’єктом мистецьких взаємин. Перед Вітою Сусак, наче Монблан перед мандрівником відкрилися безкінечно манливі простори чистого спокусливого мистецтва, від якого перехоплює подих. Вона відчула, що ось-ось перед нею постане материк, до якого стільки нелегких працею зморених літ наближалася. На цьому шляху пошуків їй у житті пощастило зустріти кількох ентузіастів, які підтримали її зацікавлення постаттю геніального художника.
Першим, хто став надійною опорою для юної дослідниці, був московський професор з відомого Інституту мистецтвознавства на Козицькому завулку Григорій Стернін. Він був науковим керівником її кандидатської дисертації на тему «Олекса Грищенко в художньому житті Москви 1910-х рр.». Захист дисертації 1997 р. став подією: у Києві ми з приємністю констатували факт повернення славетного художника на рідну землю. Через три роки ми зустрілися з Вітою Сусак у Парижі під час підготовки виставки «Взаємопроникнення. Мистці українського походження в модерному мистецтві Франції. 1900–1960». Пригадую, що лого виставки «Взаємопроникнення» довго виношували (хронологію меж експозиції, коло її учасників, пошуки авторів і творів), – усе це художник-парижанин Темістокль Вірста уточнював до останніх хвилин, вже в останні хвилини навіть у друкарні, коли мали розпочинати друк каталогу. Діяльну підтримку в організації успішної експозиції під патронатом ЮНЕСКО організатори відчули також від посла України у Франції пана Анатолія Зленка.
Парижанин Мішель Льєвр виявився другою особою, який подав руку підтримки дослідниці зі Львова. Ініціативний Льєвр зачастив до України від 90-х рр. ХХ ст., несподівано виявивши, що своїм генетичним корінням він зобов’язаний чернігівській землі, де колись жили його славетні предки Марковичі. Він шукав також сліди перебування Грищенка на Кролевеччині. Він був захоплений малярством Грищенка, він ним марив, шукав і збирав його твори (як і твори інших українських художників-парижан), багато читав про нього, простежував етапи його творчості, – одним словом, Олекса Грищенко став його зачарованою душею. У цій ситуації з відкриттями образу художника варто також згадати незабутнього колекціонера, фізика-атомника Жана Бержерона (його цікавили також і Марія Башкирцева, і Соня Левицька, і Петро Омельченко зі Сонею Зарицькою, і Василь Хмелюк, і Микола Кричевський).
Ліда Лихач, яка патронує свій славетний «Родовід», видавши спершу капітальну монографію Віти Сусак, не могла собі уявити, аби нова монографія-альбом про Грищенка побачила світ деінде; лише у «Родоводі» – такою була її воля.
Отож після захисту дисертації про Грищенка Віта Сусак не покидала думки про Грищенка – він на літа полонив її дослідницьку уяву! – що вона напише про нього книжку, – і написала! – і це був щедрий плід її багатолітніх пошуків-мандрів у багатьох музеях та приватних колекціях світу, в бібліотеках, архівах, і рівно через двадцять років після захисту дисертації з’явилася ця респектабельна щедро ілюстрована новознайденими ілюстраціями книга. Книга про одного з найвидатніших майстрів Паризької Ecole de Paris – художника світового рейтингу. З великої літери художника! Не випадково Віта Сусак винесла в якості епіграфа думки славетного Грищенка: «Я можу малювати тільки в радості, здоров’ї, тобто в гармонійній рівновазі мого духа й тіла. Це джерело невичерпної радості, що його я ношу в моїй істоті, я завдячую моїй родині, моєму дитинству, Україні моїх блакитних днів», – поетичні слова з романтично променистої Грищенкової автобіографічної книги-сповіді, справжньої перлини, рівної за поетикою повісті «Зачарована Десна» Олександра Довженка.
Читаю книжку Сусак із задоволенням, відчуваю її глибокий смак, інтелігентність та ерудицію, гортаю її з радістю, не перестаю під її враженням думати про видатного сина своєї матері-вітчизни Олексу Грищенка, яким ми повинні захоплюватись, пишатись, але цього, на жаль, нам усім як нації загалом бракує: не вистачає сміливості насолоджуватись своїм, бачити пріоритети свої, збагачувати культуру своїми ціннісними критеріями (колись Архипенко жалівся, що якби він був британцем, а не українцем, то його чекала б слава, подібна до Генрі Мура). Не випадково Грищенко видав свої нариси «Мої зустрічі і розмови з французькими мистцями», де в цих авторських спогадах ми відчуваємо глибинну прив’язаність українця до французької культури, означену спілкуваннями з його талановитими сучасниками, у постатях яких віддзеркалюється велика доба європейського мистецтва – Р. Дюфі, А. Дерен, П. Сіньяк, П. Боннар, М. Бріяншон, Ф. Леже, А. Марке і десятки інших.
Книга Сусак насичена джерельними продуктами-знахідками, що вигранюють кришталевим сяянням доказів, аргументів, що передбачають розвиток аналітичного мислення у цілості з європейською культурою, не відрубно від неї (не забуваймо, поза цим, на кожному кроці згадувати нашу княгиню Анну, доньку Ярослава Мудрого та митрополита Іларіона, що намацували шляхи до Парижа). У світлі Грищенкових відкрить у малярстві в новому авторському прочитанні постають розділи рецензованого видання «Роки бурі і натиску» та «Шлях до динамокольору» (у О. Грищенка і О. Шевченка це було означене як «Цветодинамос»), про сміливе входження юнака, – ним опікувався також Михайло Коцюбинський, – на поріг новітнього мистецтва ХХ ст. (без Щукіна, Машкова, славетного Сезанна, без відчуття аромату порогу європейського та російського авангарду цього було не зрозуміти). І тут зауважимо: чому несподівано і раптово у книзі: dzwonkowy walet, а не бубновий валет, як це було насправді?..
Плин авторських думок, сентенцій, здогадів вражаюче доказовий, з надійним методичним фундаменталізмом, порівняльними аспектами суджень і оцінок про відкриття Грищенка-художника і Грищенка-вченого, дослідника російської та візантійської ікони, зокрема ікони псковської, про калинові містки між давньоруським іконописом та авангардом.
Журнальний об’єм наших думок-вражень не дозволяє розгорнути у різних спектрах позитивні судження у рецензованій праці про піонерські відкриття Віти Сусак.
Коротко, за автором, зазначимо:Грищенко покинув революційну Росію і опинився в Стамбулі. Його майстерню в Росії розікрали, розгромили і про це він з жалем скаржився дружині А. Луначарського. Стамбул і Грищенко – це окрема велика тема, в якій читач візьме з книги Сусак багато цікавого матеріалу і зрозуміє, чому стамбульсько-грецький період творчості художника прийнято вважати – врожайним, справді райським садом Грищенкового малярства. Усі етапи творчого життя художника передано схвильовано, зацікавлено, усі вони перейняті тональністю об’єктивізму; ритми його життя між Провансом , де він мешкав зі своєю дружиною-однодумцем, і Парижем, де виставлявся та продавав картини, були насичені творчо. Вагомими є для нас сторінки про незабутніх мистецьких лицарів АНУМ-у, що пригорнули твори Грищенка на виставках у Львові на початку 30-х. Тоді ж Павло Ковжун написав хвилюючий нарис у вигляді книги. Правда, на початку 50-х більшовицькі варвари картини Грищенка знищили, як шкідливі.
...Насамкінець – як келих осіннього, тобто раннього паризького божоле: зі смаком, любов’ю підібрані ілюстрації до книги. Вони на місці і прикрашають її. Те саме – про багатопланові додатки, що доповнюють уявлення про мистця і дозволяють робити висновок про високий рівень авторської ерудиції, відповідальність Віти Сусак як модерного історика мистецтва:veni vidivici!
1/2018