«СУЧАСНИЙ МИСТЕЦЬКИЙ ПРОЦЕС ТА АРТ-КРИТИКА»
Що сьогодні являє собою арт-критика, який її стан поза мистецькими центрами та подальші перспективи? Чи необхідна арт-критика сучасному мистецтву? Арт-критика – агент ринку мистецтва чи сфера незалежної аналітики?
Ці та інші питання актуальні для сучасного художнього процесу, тож редакція журналу зорганізувала проведення круглого столу «Сучасний мистецький процес та арт-критика» на Закарпатті за участі мистецтвознавців, арт-критиків та художників Києва, Львова, Одеси та Ужгорода, які й намагалася дати відповіді на поставленні питання.
Серед учасників:
Роман Яців, кандидат мистецтвознавства, професор, проректор з наукової роботи ЛНАМ;
Галина Хорунжа, викладач кафедри історії і теорії мистецтв ЛНАМ;
Гліб Вишеславський, кандидат мистецтвознавства, головний редактор журналу «Terra incognita» (виходив з 1993 по 2001 р.);
Оксана Гаврош, мистецтвознавець, викладач Закарпатської академії мистецтв;
Семен Кантор, директор Музею сучасного мистецтва Одеси;
Марина Стрельцова, мистецтвознавець, редактор електронного видання «Арт-Хода»;
Олександр Федорук, доктор мистецтвознавства, професор, академік Академії мистецтв України, головний редактор журналу «Образотворче мистецтво»;
Оксана Маричевська, мистецтвознавець, редактор журналу «Образотворче мистецтво»;
Ольга Собкович, мистецтвознавець, викладач кафедри теорії та історії мистецтва НАОМА, редактор журналу «Образотворче мистецтво»
Ці та інші питання актуальні для сучасного художнього процесу, тож редакція журналу зорганізувала проведення круглого столу «Сучасний мистецький процес та арт-критика» на Закарпатті за участі мистецтвознавців, арт-критиків та художників Києва, Львова, Одеси та Ужгорода, які й намагалася дати відповіді на поставленні питання.
Серед учасників:
Роман Яців, кандидат мистецтвознавства, професор, проректор з наукової роботи ЛНАМ;
Галина Хорунжа, викладач кафедри історії і теорії мистецтв ЛНАМ;
Гліб Вишеславський, кандидат мистецтвознавства, головний редактор журналу «Terra incognita» (виходив з 1993 по 2001 р.);
Оксана Гаврош, мистецтвознавець, викладач Закарпатської академії мистецтв;
Семен Кантор, директор Музею сучасного мистецтва Одеси;
Марина Стрельцова, мистецтвознавець, редактор електронного видання «Арт-Хода»;
Олександр Федорук, доктор мистецтвознавства, професор, академік Академії мистецтв України, головний редактор журналу «Образотворче мистецтво»;
Оксана Маричевська, мистецтвознавець, редактор журналу «Образотворче мистецтво»;
Ольга Собкович, мистецтвознавець, викладач кафедри теорії та історії мистецтва НАОМА, редактор журналу «Образотворче мистецтво»
Думки з цих та інших питань друкуємо у коротких виступах учасників круглого столу.
Олександр Федорук, головний редактор журналу «Образотворче мистецтво»
О. Федорук звернув увагу на питання атрибуції... Зазначив, що «треба вивчати історію мистецтва, стиль, форму і поєднувати це у цільність, про що говорив Дворжак, тоді виникне поняття повноцінної критики і повноцінної критики мистецтва... подивимося на наших найближчих сусідів, наприклад німців... там бачимо серйозне ставлення до критики, до історії мистецтва, до того, що є публіцистика мистецтвознавча, і у цій галузі є не один журнал «Образотворче мистецтво», а десятки журналів, які забезпечують різне бачення, смаки. Якщо перейти до нашого видання, то у нас така ситуація: «актуалісти» кажуть, що мало актуального мистецтва, «класицисти» – що класичного, а ми у цій ситуації займаємо центристську позицію. Ми йдемо шляхом єднання людей як на рівні різних смаків, так і на рівні різних світоглядних бачень. Є текст – є поле діалогу».
Роман Яців, кандидат мистецтвознавства, професор, проректор з наукової роботи ЛНАМ
Виступ О. Федорука позначив широке поле проблем... Тобто це аспекти історичних знань, адже галузь арт-критики не може не залежати від рівня осмислення феноменів культури минулого. Безсумнівно, що судити про те, що є артефакт сучасного мистецтва, може людина, підготовлена до того.
Інший аспект, який більше нас наближає до суті означених питань, – це аспект термінологічний. І питання тексту, що дуже слушно оприлюднив О. Федорук, є вкрай важливим для точності формулювання того, чим займаються фахові видання з мистецтва. Ми маємо ситуацію, коли переважна більшість текстів, інформація,
яку має пересічна людина, отримується за посередництва журналістів. Фактично журналісти нас інформують, інтригують на деталі, яка найчастіше не є ключовою для розуміння того явища, про яке журналіст пише, що призводить до дещо викривленого сприйняття артефакту та спостереження за зовсім іншою системою координат, ніж хотів би художник або фахівець. Тобто говоримо про рівень професіоналізму у підходах до інтерпретації. Тут з’являється термін «інтерпретація мистецтва», бо маємо справу з інтерпретацією. Не можемо говорити, що мистецтво є таким твором, що усіма нами, фахівцями, консолідовано буде означено однаково. Тобто об’єктивної реальності в оцінці твору чи явища немає. Інколи бувають полярності в означенні. Щоб навести якийсь лад, сформувати систему, працюють професіонали, професійні видання, які на своїх платформах дають змогу зіставляти погляди. Через 20–30 років ці погляди будуть точнішими в означенні певного явища.
Серед нас є людина, що взялася більш конкретно сформулювати завдання професійного видання, які стосувалися б тих нових явищ, що виникли на зламі 80-х–90-х рр., коли з’явилася творча свобода, – це Гліб Вишеславський.
Гліб Вишесласвський, кандидат мистецтвознавства, головний редактор журналу «Terra incognita» (виходив з 1993 по 2001 р.)
Коли критик створює текст, він, зазвичай, спирається на індивідуальну картину світу, яка складається з мозаїки власних досліджень, впливів оточення, апріорних суджень. Я маю на увазі творчі аналітичні тексти про сучасне мистецтво. Кожний текст критика не тільки спирається на згадану мозаїку, але й затверджує її серед своїх читачів. Тому утопічна річ вимагати від критика незаангажованості. Але затвердження та поширення якогось погляду найчастіше наштовхується на байдужість. Минули часи тих критиків, які були б здатні скеровувати думку суспільства. Не чути Дідро, Бенуа, Стасова. Але їх і не може вже бути. Змінилися часи.
Спільноти, що беруть участь у сучасному мистецькому процесі, перенасичені судженнями, впливами, концепціями. Перенасичені настільки, що ідеї вже не можуть впливати і гуртувати. Судження критика може навіть наштовхуватися на протидію. Наприклад, наприкінці 90-х – на початку 2000-х деякі київські художники подавали судові позови на критиків. Якщо навіть відкинути ці тубільські прояви, помітна загальна тенденція до неприйняття текстів-суджень, які базуються на сталій картині світу, на якихось стабільних нормах. Я не кажу про освіту, там це потрібно, але для динамічного та багатошарового сучасного художнього процесу це є архаїкою. Але, разом із тим, особливо серед глядачів, відчувається потреба у текстах, що описують прояви художнього життя та порівнюють ці прояви з історичними або іноземними аналогами. Це тексти не жорстких суджень, а порівнянь, зіставлень, коли критик спроможний прийняти, як власну, ту картину світу, що її пропонує мистець.
Семен Кантор, директор Музею сучасного мистецтва Одеси
...Для того, аби музейна експозиція була репрезентативною, треба поставити запитання «Що ж ми музеєфікуємо?», і це вимагає тієї самої термінології та атрибуції, про які йшлося.
В цьому контексті я, як директор, відчуваю велику проблему. Арт-критика не має бути офіційною і неофіційною. Ми не повинні боятися критикувати колег і, як вже говорив Гліб Вишеславський, згадуючи практику «Terra incognita», завжди подавати дві думки, що буде корисніше усім. Нам, музейникам, особливо сучасного мистецтва, – це допоможе у повноцінній репрезентації, повноцінному висвітленні. Хто «великий» із наших сучасників, з’ясується набагато пізніше, але завдання арт-критики – формулювати підходи вже зараз.
Оксана Гаврош, мистецтвознавець, викладач Закарпатської академії мистецтв
О. Гаврош порушила проблему регіональної арт-критики на прикладі Закарпаття. «Закарпатське мистецтвознавство досі залишається великим білим полем із розмальованими окремими фрагментами про творчість того чи іншого художника або явища... Останнім часом багато колег захистили дисертації, але вони не активні в аналізі сучасного мистецького життя краю. Цю прогалину інформаційно заповнюють журналісти, але це поверхова інформація. В результаті професійно про актуальне мистецтво Закарпаття більше пише Галина Хорунжа, яка представляє Львівську національну академію мистецтв, ніж самі закарпатці». Також було зазначено брак «аналітичних праць, де були б підсумовані напрацювання ХХ ст.» та проблему відсутності фахових періодичних видань, що давало б змогу «фіксувати мистецький процес».
Галина Хорунжа, викладач кафедри історії і теорії мистецтва ЛНАМ
Коли я тільки почала звертатись до закарпатського матеріалу, виявилось, що критичних текстів практично немає, а превалюють констатаційні чи компліментарні матеріали. Тож яскравим явищем для мене стало єдине число часопису «Аорта», де було подано тексти з різною оцінкою явищ, що відбувалися. Якщо аналізувати, як складається ситуація в інших містах, окрім Ужгорода, звичайно, градус буде варіативний. Проте спостерігаємо, як на мене, складний момент – навіть ті статті, які ми можемо охарактеризувати як критичні, несуть відбиток того, у межах співпраці з якими інституціями та установами автори готують тексти. Наприклад, нещодавно був опублікований один із текстів, що стосувався присудження міжнародної премії. Текст обґрунтований, критичний, але в першу чергу стосувався того, наскільки згадана інституція є сумнівною. Певною противагою пропонувалась інша інституція, про яку не менш складно однозначно говорити.
І тоді виникає питання: чи це критична стаття і чи тут можна говорити про об’єктивність? Проблема у тому, що подібні тексти стаюсь орієнтирами для студентів, молодих авторів, на жаль... Тут ми підходимо до дуже важливого моменту – критеріїв. Питання критерію, як на мене, зараз надскладне, особливо у контексті навчального процесу, бо коли на первинному етапі послідовно, структуровано, чітко пояснено, чому відбувається та чи інша вибірка, – це одне, але коли мова заходить про пласти останніх 30 років – виникають запитання. І вони виникають тому, що немає текстів, які такі речі обґрунтовують. Особливо це стосується мистецьких практик певних осередків.
Як і в чому ми можемо виробити спільну термінологію та критерії?
Марина Стрельцова, мистецтвознавець, редактор електронного видання «Арт-Хода»
Без критики неможливе існування будь-якого здорового суспільства. Відсутність критичного мислення відбивається й на мистецькому процесі. Я б розглядала критику як засіб стимулювання нашого мистецького процесу, без якої процвітає аматорство (що спостерігаємо сьогодні). Якщо ми не маємо критики, як сфери незалежної аналітики, то відповідно бачимо гальмування і мистецького середовища, і арт-ринку: спостерігаємо, умовно кажучи, 10 «топових» художників, яких розкручують та формують думку, що саме вони – мистецтво України. Результат – відсутність розвитку як самого художника, так і арт-процесу.
Часто консервативні явища у нас сприймаються дуже актуальними через брак постійного контакту з мистецьким процесом за кордоном, що лишає нас на рівні периферії. Критики, маючи фахові знання і відстежуючи сучасні процеси у світовому контексті, мають якось формувати арт-середовище та застерігати від «кризових» явищ (наприклад, плагіату).
Важливою проблемою сучасної критики є те, що ми не об’єднуємося і не говоримо тієї правди, яку маємо казати. Зрозуміло, що й писати ми повинні не тільки одне для одного. Важливо, щоб нас чули й до нас прислухались художники, арт-дилери, галереї, музеї... ми маємо постійно перебувати з ними у діалозі, й тоді процес почне рухатись. Має відбутись загальний поступ, а не розрізнена поодинока діяльність.
Ольга Собкович, редактор журналу «Образотворче мистецтво»
Від арт-критика сьогодні чекають аналітики, прогнозування, розуміння контексту й, відповідно, вписування явища чи творчості окремого художника у загальний арт-процес (не тільки загальноукраїнський, а й світовий). Питання у тому, чи справляється арт-критика з усім цим.
На мій погляд, ні. Констатуємо певні моменти у цій проблемі: 1. Критичними текстами сьогодні помилково вважається відверта есеїстика чи критиканство, позбавлене будь-якої фахової аргументації (навіть сам жанр рецензії сьогодні зустрічаємо рідко). Тобто відбувається підміна понять і розуміння того, що є критика; 2. Численні інтернет-видання рясніють прес-анонсами, а не критичними публікаціями, що пояснюється незацікавленістю самих учасників арт-процесу, мас-медіа в аналітичних матеріалах та відсутністю попиту на них у суспільстві; 3. Постать арт-критика сьогодні не захищена з юридичної точки зору та не є самостійною у фінансовому відношенні (це, власне, не професія, а додаткова діяльність), що призводить до «замовної критики» й лобіювання інтересів, наприклад, арт-ринку або певної інституції чи видання (про це вже згадувала Г. Хорунжа).
Гадаю, така ситуація спонукає потужних мистецтвознавців, здатних до серйозної критики (яких і так мало), залишатися осторонь негативних проявів сучасного процесу, що має шанс перетворити інтелектуала на «обслуговуючий персонал» чужих інтересів.
Оксана Маричевська, редактор журналу «Образотворче мистецтво»
Критик у західних статтях завжди фігурує поряд з поняттям судження. Безумовно, судження має бути не заангажоване внутрішніми та зовнішніми факторами: якщо в радянські часи існувала певна ідеологія, то сьогодні також існують певні інституції, які диктують умови не лише арт-критику, а й мистецькому процесу, арт-ринку загалом. Єдиним варіантом виходу із ситуації є незаангажовані видання, мас-медіа, що дозволяли б висловлюватися критикам. Власне, хто ж такий критик?
Західні видання наголошують на тому, що критик – це не стільки людина з певною базою знань, скільки лакмусовий папір часу і середовища, у якому він перебуває. Тобто – це людина, яка чітко могла б реагувати на те, що відбувається у мистецькому процесі, а не просто копіювати, переписувати чиїсь думки.
Важлива проблема – відсутність дискусивності у виданнях, що свідчить про консервативність суспільства. Як редактор можу сказати, що автори, які аналітично опрацьовують матеріал, зустрічаються рідко.
Олександр Федорук, головний редактор журналу «Образотворче мистецтво»
О. Федорук звернув увагу на питання атрибуції... Зазначив, що «треба вивчати історію мистецтва, стиль, форму і поєднувати це у цільність, про що говорив Дворжак, тоді виникне поняття повноцінної критики і повноцінної критики мистецтва... подивимося на наших найближчих сусідів, наприклад німців... там бачимо серйозне ставлення до критики, до історії мистецтва, до того, що є публіцистика мистецтвознавча, і у цій галузі є не один журнал «Образотворче мистецтво», а десятки журналів, які забезпечують різне бачення, смаки. Якщо перейти до нашого видання, то у нас така ситуація: «актуалісти» кажуть, що мало актуального мистецтва, «класицисти» – що класичного, а ми у цій ситуації займаємо центристську позицію. Ми йдемо шляхом єднання людей як на рівні різних смаків, так і на рівні різних світоглядних бачень. Є текст – є поле діалогу».
Роман Яців, кандидат мистецтвознавства, професор, проректор з наукової роботи ЛНАМ
Виступ О. Федорука позначив широке поле проблем... Тобто це аспекти історичних знань, адже галузь арт-критики не може не залежати від рівня осмислення феноменів культури минулого. Безсумнівно, що судити про те, що є артефакт сучасного мистецтва, може людина, підготовлена до того.
Інший аспект, який більше нас наближає до суті означених питань, – це аспект термінологічний. І питання тексту, що дуже слушно оприлюднив О. Федорук, є вкрай важливим для точності формулювання того, чим займаються фахові видання з мистецтва. Ми маємо ситуацію, коли переважна більшість текстів, інформація,
яку має пересічна людина, отримується за посередництва журналістів. Фактично журналісти нас інформують, інтригують на деталі, яка найчастіше не є ключовою для розуміння того явища, про яке журналіст пише, що призводить до дещо викривленого сприйняття артефакту та спостереження за зовсім іншою системою координат, ніж хотів би художник або фахівець. Тобто говоримо про рівень професіоналізму у підходах до інтерпретації. Тут з’являється термін «інтерпретація мистецтва», бо маємо справу з інтерпретацією. Не можемо говорити, що мистецтво є таким твором, що усіма нами, фахівцями, консолідовано буде означено однаково. Тобто об’єктивної реальності в оцінці твору чи явища немає. Інколи бувають полярності в означенні. Щоб навести якийсь лад, сформувати систему, працюють професіонали, професійні видання, які на своїх платформах дають змогу зіставляти погляди. Через 20–30 років ці погляди будуть точнішими в означенні певного явища.
Серед нас є людина, що взялася більш конкретно сформулювати завдання професійного видання, які стосувалися б тих нових явищ, що виникли на зламі 80-х–90-х рр., коли з’явилася творча свобода, – це Гліб Вишеславський.
Гліб Вишесласвський, кандидат мистецтвознавства, головний редактор журналу «Terra incognita» (виходив з 1993 по 2001 р.)
Коли критик створює текст, він, зазвичай, спирається на індивідуальну картину світу, яка складається з мозаїки власних досліджень, впливів оточення, апріорних суджень. Я маю на увазі творчі аналітичні тексти про сучасне мистецтво. Кожний текст критика не тільки спирається на згадану мозаїку, але й затверджує її серед своїх читачів. Тому утопічна річ вимагати від критика незаангажованості. Але затвердження та поширення якогось погляду найчастіше наштовхується на байдужість. Минули часи тих критиків, які були б здатні скеровувати думку суспільства. Не чути Дідро, Бенуа, Стасова. Але їх і не може вже бути. Змінилися часи.
Спільноти, що беруть участь у сучасному мистецькому процесі, перенасичені судженнями, впливами, концепціями. Перенасичені настільки, що ідеї вже не можуть впливати і гуртувати. Судження критика може навіть наштовхуватися на протидію. Наприклад, наприкінці 90-х – на початку 2000-х деякі київські художники подавали судові позови на критиків. Якщо навіть відкинути ці тубільські прояви, помітна загальна тенденція до неприйняття текстів-суджень, які базуються на сталій картині світу, на якихось стабільних нормах. Я не кажу про освіту, там це потрібно, але для динамічного та багатошарового сучасного художнього процесу це є архаїкою. Але, разом із тим, особливо серед глядачів, відчувається потреба у текстах, що описують прояви художнього життя та порівнюють ці прояви з історичними або іноземними аналогами. Це тексти не жорстких суджень, а порівнянь, зіставлень, коли критик спроможний прийняти, як власну, ту картину світу, що її пропонує мистець.
Семен Кантор, директор Музею сучасного мистецтва Одеси
...Для того, аби музейна експозиція була репрезентативною, треба поставити запитання «Що ж ми музеєфікуємо?», і це вимагає тієї самої термінології та атрибуції, про які йшлося.
В цьому контексті я, як директор, відчуваю велику проблему. Арт-критика не має бути офіційною і неофіційною. Ми не повинні боятися критикувати колег і, як вже говорив Гліб Вишеславський, згадуючи практику «Terra incognita», завжди подавати дві думки, що буде корисніше усім. Нам, музейникам, особливо сучасного мистецтва, – це допоможе у повноцінній репрезентації, повноцінному висвітленні. Хто «великий» із наших сучасників, з’ясується набагато пізніше, але завдання арт-критики – формулювати підходи вже зараз.
Оксана Гаврош, мистецтвознавець, викладач Закарпатської академії мистецтв
О. Гаврош порушила проблему регіональної арт-критики на прикладі Закарпаття. «Закарпатське мистецтвознавство досі залишається великим білим полем із розмальованими окремими фрагментами про творчість того чи іншого художника або явища... Останнім часом багато колег захистили дисертації, але вони не активні в аналізі сучасного мистецького життя краю. Цю прогалину інформаційно заповнюють журналісти, але це поверхова інформація. В результаті професійно про актуальне мистецтво Закарпаття більше пише Галина Хорунжа, яка представляє Львівську національну академію мистецтв, ніж самі закарпатці». Також було зазначено брак «аналітичних праць, де були б підсумовані напрацювання ХХ ст.» та проблему відсутності фахових періодичних видань, що давало б змогу «фіксувати мистецький процес».
Галина Хорунжа, викладач кафедри історії і теорії мистецтва ЛНАМ
Коли я тільки почала звертатись до закарпатського матеріалу, виявилось, що критичних текстів практично немає, а превалюють констатаційні чи компліментарні матеріали. Тож яскравим явищем для мене стало єдине число часопису «Аорта», де було подано тексти з різною оцінкою явищ, що відбувалися. Якщо аналізувати, як складається ситуація в інших містах, окрім Ужгорода, звичайно, градус буде варіативний. Проте спостерігаємо, як на мене, складний момент – навіть ті статті, які ми можемо охарактеризувати як критичні, несуть відбиток того, у межах співпраці з якими інституціями та установами автори готують тексти. Наприклад, нещодавно був опублікований один із текстів, що стосувався присудження міжнародної премії. Текст обґрунтований, критичний, але в першу чергу стосувався того, наскільки згадана інституція є сумнівною. Певною противагою пропонувалась інша інституція, про яку не менш складно однозначно говорити.
І тоді виникає питання: чи це критична стаття і чи тут можна говорити про об’єктивність? Проблема у тому, що подібні тексти стаюсь орієнтирами для студентів, молодих авторів, на жаль... Тут ми підходимо до дуже важливого моменту – критеріїв. Питання критерію, як на мене, зараз надскладне, особливо у контексті навчального процесу, бо коли на первинному етапі послідовно, структуровано, чітко пояснено, чому відбувається та чи інша вибірка, – це одне, але коли мова заходить про пласти останніх 30 років – виникають запитання. І вони виникають тому, що немає текстів, які такі речі обґрунтовують. Особливо це стосується мистецьких практик певних осередків.
Як і в чому ми можемо виробити спільну термінологію та критерії?
Марина Стрельцова, мистецтвознавець, редактор електронного видання «Арт-Хода»
Без критики неможливе існування будь-якого здорового суспільства. Відсутність критичного мислення відбивається й на мистецькому процесі. Я б розглядала критику як засіб стимулювання нашого мистецького процесу, без якої процвітає аматорство (що спостерігаємо сьогодні). Якщо ми не маємо критики, як сфери незалежної аналітики, то відповідно бачимо гальмування і мистецького середовища, і арт-ринку: спостерігаємо, умовно кажучи, 10 «топових» художників, яких розкручують та формують думку, що саме вони – мистецтво України. Результат – відсутність розвитку як самого художника, так і арт-процесу.
Часто консервативні явища у нас сприймаються дуже актуальними через брак постійного контакту з мистецьким процесом за кордоном, що лишає нас на рівні периферії. Критики, маючи фахові знання і відстежуючи сучасні процеси у світовому контексті, мають якось формувати арт-середовище та застерігати від «кризових» явищ (наприклад, плагіату).
Важливою проблемою сучасної критики є те, що ми не об’єднуємося і не говоримо тієї правди, яку маємо казати. Зрозуміло, що й писати ми повинні не тільки одне для одного. Важливо, щоб нас чули й до нас прислухались художники, арт-дилери, галереї, музеї... ми маємо постійно перебувати з ними у діалозі, й тоді процес почне рухатись. Має відбутись загальний поступ, а не розрізнена поодинока діяльність.
Ольга Собкович, редактор журналу «Образотворче мистецтво»
Від арт-критика сьогодні чекають аналітики, прогнозування, розуміння контексту й, відповідно, вписування явища чи творчості окремого художника у загальний арт-процес (не тільки загальноукраїнський, а й світовий). Питання у тому, чи справляється арт-критика з усім цим.
На мій погляд, ні. Констатуємо певні моменти у цій проблемі: 1. Критичними текстами сьогодні помилково вважається відверта есеїстика чи критиканство, позбавлене будь-якої фахової аргументації (навіть сам жанр рецензії сьогодні зустрічаємо рідко). Тобто відбувається підміна понять і розуміння того, що є критика; 2. Численні інтернет-видання рясніють прес-анонсами, а не критичними публікаціями, що пояснюється незацікавленістю самих учасників арт-процесу, мас-медіа в аналітичних матеріалах та відсутністю попиту на них у суспільстві; 3. Постать арт-критика сьогодні не захищена з юридичної точки зору та не є самостійною у фінансовому відношенні (це, власне, не професія, а додаткова діяльність), що призводить до «замовної критики» й лобіювання інтересів, наприклад, арт-ринку або певної інституції чи видання (про це вже згадувала Г. Хорунжа).
Гадаю, така ситуація спонукає потужних мистецтвознавців, здатних до серйозної критики (яких і так мало), залишатися осторонь негативних проявів сучасного процесу, що має шанс перетворити інтелектуала на «обслуговуючий персонал» чужих інтересів.
Оксана Маричевська, редактор журналу «Образотворче мистецтво»
Критик у західних статтях завжди фігурує поряд з поняттям судження. Безумовно, судження має бути не заангажоване внутрішніми та зовнішніми факторами: якщо в радянські часи існувала певна ідеологія, то сьогодні також існують певні інституції, які диктують умови не лише арт-критику, а й мистецькому процесу, арт-ринку загалом. Єдиним варіантом виходу із ситуації є незаангажовані видання, мас-медіа, що дозволяли б висловлюватися критикам. Власне, хто ж такий критик?
Західні видання наголошують на тому, що критик – це не стільки людина з певною базою знань, скільки лакмусовий папір часу і середовища, у якому він перебуває. Тобто – це людина, яка чітко могла б реагувати на те, що відбувається у мистецькому процесі, а не просто копіювати, переписувати чиїсь думки.
Важлива проблема – відсутність дискусивності у виданнях, що свідчить про консервативність суспільства. Як редактор можу сказати, що автори, які аналітично опрацьовують матеріал, зустрічаються рідко.
2/2016